Я маму дуже люблю, вона не є поганою людиною, але те, що я бачу і чую з її уст в сторону мого чоловіка заставляє мене задуматися над таким. Може я чогось не розумію чи мені здається – порадьте, будь ласка, бо я свого чоловіка люблю так само і хочу мати з ним дітей і майбутнє.
Я виросла в селі, де, зазвичай, жінка всім розпоряджається і сама найбільше працює. Мій тато такий, що маму завжди слухав і їй не перечив, адже вона завжди по-своєму зробить.
Наприклад, як задумала орати десь бід лісом, то так і буде. Хоч тато й переконував її, що туди треба їздити обробляти землю машиною, а це багато грошей вийде та й не знати чи там буде родити.
– Буде, бо там давно не орано, – впевнено казала мама.
Ми звідти зібрали декілька мішків бараболі, але вона так дивилася на тата, неначе то він таке закомандував.
– Ти накаркав, – сказала вона йому.
І це все отак життя з мамою і було, чи я плаття яке хотіла, то завжди було таке, яке вибирала мама.
Якби я не пішла вчитися в місто, то вона б і жениха мені теж вибрала.
Але доля мене звела з Володею, ми довго зустрічалися і побралися, всупереч маминим уявленням про весілля.
– Не з того ти, дитино, життя починаєш, – сказала мама на те, що ми просто розписалися.
Але я мами не чула, бо ми були щасливі. Ми живемо вже три роки разом і плануємо купити квартиру і одразу думатимемо про дітей.
Володя працює юристом і непогано заробляє, він багато часу проводить за роботою, бо хоче мати ім’я, що потім буде працювати на нього.
Але ось на горизонті моя мама і її репутація зятя ніяк не хвилює, її цікавить, коли зять приїде помогти в селі, бо як це так, вона має чужим людям платити за те, що має робити зять.
– Та мені соромно когось наймати, коли зять в місті боки вилежує, – каже вона на мої пояснення, що Володя має роботу.
Я благаю чоловіка хоч раз в місяць приїхати щось помогти і він це робить, хоч теж хоче відпочити.
Але я вже бачу, що мама не просто хоче допомоги, а навмисно видумує роботу. Бо як би ви пояснили те, що минулого року вона захотіла собі паркан, високий, щоб ніхто їй на обору не заглядав ще й червоного кольору.
Ми всі її переконували, що не треба цього робити, бо такий колір дуже швидко приїдається, але вона наполягала.
Володя всю відпустку провів в селі, копаючи і заливаючи фундамент.
Мама була щаслива кілька місяців, а далі сказала, що вона нікого не бачить, хто йде по вулиці і їй треба все це замінити на нормальний паркан.
– Мамо, наймай майстрів і роби, Володя не приїде переробляти.
– Як це не приїде? Пан такий? Ти, Марійко, думай, що як чоловік забуває, що він сільський, то так само забуде, що він жонатий.
– Мамо, ми хочемо квартиру, нам треба грошей, а ти якісь паркани видумуєш.
– Я хочу аби мені було добре, а мені зле, то ви, як мої діти, маєте зробити так аби мені було добре.
Ось така розмова. І це тільки один приклад з того, як вона мені каже, що Володя не той з ким я маю жити, бо він ні до якої роботи.
– То нічого, що ти будеш розлучена, головне аби дитини не було, а тебе ще візьмуть у нас в селі.
І я так цим переймаюся, що починаю перевіряти телефон чоловіка, ховаюся і стежу… Нерви мої вже такі розхитані, що треба щось вже капати.
От і скажіть тепер чи то я собі щось придумую чи мені треба просто з мамою не спілкуватися? Що б ви порадили?
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
