.Знаєте, я свою невістку Надійку люблю. От хто би що не казав, але я так дивлюся на неї і дякую Богу, що вона попалася моєму синові в дружини, бо сина я свого добре знаю. Жили ми всі дружно в одній хаті, а діти будувалися поки на іншій вулиці. Мій син Микола їздив на заробітки, а Надія няньчила Сашка та працювала в нашому селі вчителькою.
Так живуть тисячі сімей. І я так скажу, що я й в страшному сні не могла собі подумати. Що мій Микола викине такий фортель – знайде собі іншу жінку і відмовиться вертатися додому.
Що я його просила, що я йому виписувала аби одумався, бо кращої жінки не знайде, але все було марно, тоді ми з батьком йому сказали так:
– Ми майно переписуємо на Надію, а недобудована хата буде на Саші. Отак, так, що ти думай, куди ти будеш вертатися!
– Мамо, я до вас вертатися не планую, – сказав як відрізав Микола.
Ну, нічого. Люди й не таке мають і живуть, а ми що – живі і здорові, то треба жити далі. Ми Надійку нікуди не відпустили, хоч вона офіційно вже була не наша невістка.
– Ти наша донька і тут наш онук, ми більше нічого не знаємо, – казали ми їй.
Йшов час, а я вже знаєте про що думала – а що далі? Вона жінка молода і поки молода, то теж має знайти своє щастя. А як без чоловіка, коли ми теж не молодіємо, а в селі треба руки і руки.
І якось пішов поговір по селу, що до нашої Надійки та залицяється шофер з рейсу через наші села. Ну, чутки чутками. Але дивлюся, що вона якось аж помолоділа, та й все має справи у місті. Я їй нічого не казала аби боже збав вона не подумала, що я проти.
І так я по ній бачу, що зайшло вже все далеко і треба сказати Сашкові.
– Я нікого не буду називати татом і нікуди я не їду, – сказав онук на те, що вона може одружитися, – ти вже не в тому віці, яке одруження?
І почалося таке, що я сивіла, я вам кажу! І ночувати не приходив, і в школі оцінки та поведінка знизилася, і всяке-всяке було, що аж згадувати не хочу.
Дивлюся, Надія знову стару сукню одягла, хвіст заплела і на роботу без тіні радості.
Ну як ти дитині поясниш, що мамі потрібна не лише його любов? Ну ніяк ми не могли до нього достукатися, що вже я говорила, що мій старий.
– Надю, – кажу я їй, – він переросте, а ти не кидай того чоловіка, а потерпіть трохи, поки він порозумнішає. Будьте хоч ви мудріші.
І так вона мене послухала і почала з тим чоловіком на відстані якось тримати стосунки, потім вона «їздила до подруги», потім на «підвищення кваліфікації», причин було купа і я то все так старалася аби ніхто нічого не знав.
Саша лише тоді, коли поступив вчитися, то тоді вже він якось викинув з голови, що мама має бути лише вдома і на нього чекати, вже він нормально сприйняв і те, що Надія заміж виходить, і те, що вона переїжджає жити до чоловіка.
Отаке в житті буває, що тепер маємо всю надію на невістку, що нас на старості літ буде заходити, а не рідна дитина. За сина молюся, бо дитина моя, прошу аби в нього все було добре, хай йому буде доля добра, раз вже собі таке вибрав. Хочу аби всі були щасливі і Сашко наш теж знайшов собі пару до душі та подарував нам правнуків. Дай Боже дочекати.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
