Все почалося з того, що я познайомилася з Олегом, чоловіком мого віку, який не був одруженим, не обтяжений дітьми і дуже приємним у всіх сенсах. В свої сорок п’ять років я вже впала у відчай знайти своє щастя, бо й зовнішність моя звичайна і осиною талією похвалитися не можу, а на душу хто тепер дивиться?
Тому отак більшу частину життя з Лілею дружила та жила її інтересами: який у неї хлопець, де справити їй весілля, хто хреститиме її дітей, де вона має вчити своїх дітей, де одружувати і коли чекати на онуків.
Всі ці радощі я могла лише спостерігати і не раз я думала, чому я не маю бодай частинку того, що має Ліля? Чому мені Бог чи доля, чи Всесвіт нічого не дає, а лиш забирає?
Так не стало моїх батьків рано і я жила в їхній квартирі, хоч я б жила під плотом, лиш би хоч на день вони до мене вернулися.
Робота у мене хороша і посада висока, бо ж за все життя лише роботу і знаю. Вдома лише кіт чекає і Ліля раз в тиждень зателефонує і запросить кудись на вихідні поїхати.
А тут Олег побачив нас з Лілею в кафе і попросив мій номер телефону, я аж засяяла, а Ліля скривилася:
– Наталю, тут щось не чисто. Будь на сторожі!
– Чому нечисто?, – я аж спалахнула, – в мене чоловік не може попросити телефон?
– Може, але не такий…
– Ну, знаєш, – не витримала я і пішла геть.
Ну так, красень Олег, такий, що аж подих захоплює. А може він мене все життя шукав і от зустрів? Хіба не можуть бути в людини такі смаки? Хіба не може доля мені нарешті посміхнутися?
Ми почали зустрічатися і так стрімко у нас все завертілося, що Олег переїхав до мене. Я була така щаслива, що запросила Лілю і її чоловіка з нами посидіти, адже ми близькі друзі і я вже мріяла як разом їздимо на шашлики.
Вечір пройшов геть погано, бо Ліля виступала в ролі слідчого і все їй в Олегові не сподобалося, а потім при ньому мені й каже:
– Олег не має житла в свої роки і машини, посади і хорошої роботи. Невже ти не розумієш, для чого ти йому?
Я була така обурена, що виставила подругу за двері і досі з нею не спілкувалася. Олег мені поцілував руки і сказав, що він все життя мріяв знайти таку як я.
Проте, слова подруги засіли мені в голові, як я їх не відганяла, хоч я кожного ранку казала собі: «Ти варта щастя!».
Звичайно, що я не шкодувала для Олега грошей і свого часу, завжди намагалася здивувати чимось смачненьким і позичити гроші йому, не питала його платити за комуналку чи продукти, давала ключі від своєї машини і сама її заправляла. Мені нічого не шкода для коханого чоловіка.
Ми вже й весілля запланували і я вже собі приміряла плаття та уявляла, яка буде зачіска і макіяж. Олег не давав мені приводу сумніватися в тому, що все буде добре. О того питання.
– Олеже, я б хотіла аби ми вже задумалися про дітей, – кажу я йому, – Мій вік ще дає мені шанс стати мамою. Що ти на це скажеш, хоч я розумію, що поспішаю, але я маю знати.
– Наталочко, які діти в твоєму віці? Ти маєш дбати про своє здоров’я, а діти? Ну, вони ж такі, що хочуть уваги, ти ж на це вже не матимеш сил. Я ж про тебе піклуюся, моя зіронько.
І так я все й зрозуміла. Мати дуже зручну дружину, яка буде вдячна, що ти є, піде на все аби зберегти родину, віддасть останні гроші… А я ще дивувалася, що він не хоче зі мною фотографуватися і виставляти спільні фото в мережі…
Виставила його за двері і зателефонувала Лілі.
– Не кожна красуня похвалиться такими карколомними стосунками, подруго, – сказала мені вона, коли ми сиділи у мене на кухні, – Ти ще знайдеш хорошого чоловіка, я в цьому певна.
Що ж, сиджу, чекаю…
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота