– Катрусю, ти ж знаєш, що я тебе люблю і сподіваюся вчиниш, як мудра жінка і не будеш на подібне звертати уваги, – сказав Мирон, коли я застала його з іншою.
Не скажу що до своїх сорока восьми років не відчула, що на моїй доброті намагаються нажитися, чи скористатися тим, що я готова допомогти.
Так в садочку я носила прасувати штори, бігала за подарунками для вихователів та дітей, завжди була тією, хто готовий прийти і помогти з ремонтом.
Те саме було й в родині – я їздила в село до нього помагати його мамі, сестрі, бабусі і родичам.
На роботі я всіх підміняла, допомагала зі звітами, лишалася на свята і працювала допізна, бо я знала, що моя робота – то підтримка для всієї компанії, відповідно, всі в плюсі будуть, як і я.
В нашій сім’ї я теж робила все для чоловіка і дітей і мені це було в радість робити, коли я бачила, що вони радіють і дякують мені.
Мене обіймали, дякували і захоплювалися, і це додавало мені сил, розправляло мої крила.
З віком я почала помічати, коли колеги чи друзі намагаються перекласти на мене свою роботу. Мені важко давалося казати «ні», бо бувало, що одному відмовила, коли явно бачу, що мене просто хочуть обманути, а іншому язик не повертається сказати, хоч явно бачу ті ж ознаки. Тому мені оте «ні» казати завжди важко, не залежно від того чи це вкотре за день чи вперше за місяць.
І ось на тобі – чоловік сказав, що я маю вчинити як мудра жінка, а я взяла й сказала «ні»:
– Йди геть, – сказала і почала збирати його речі.
Він казав, що я ще пожалію, бо таких гарних чоловіків, як він, які все в родину, з себе гарні та приємні до розмови, вдень з вогнем не знайдеш, а я так і проживу до кінця життя самотня.
Дітей відправила до мами і не виходила з квартири всі вихідні.
Свекруха теж мені дзвонила, казала те саме, що й її син, що треба закрити очі і жити далі, бо єдине щастя в моєму житті – це доглядати за її сином і всьому йому догоджати. Я заблокувала її номер.
А там знову почала механічно робити роботу, потроху звиклася з думкою, що я одна, а з роками й зраділа, що я позбулася такого чоловіка.
Мої діти вже самі вступили на навчання і тішать мене тим, що й стосунки заводять. Я поки сама, не можу знайти людину, якій буду повністю довіряти.
Я вже Мирона забула, але він моє добре серце забути не міг. Пришов до мене на поріг, бо мати його лежача і треба за нею доглядати:
– Катрусю, ти ж знаєш, як вона тебе любила (ні, я про це ні сном, ні духом) і як вона б хотіла аби ти за нею доглядала. Я поки з нею живу, бо моя дружина не хоче за нею доглядати і одна надія на твоє добре серце.
Дивлюся я на нього і диву дивуюся.
– Мироне, з чого ти взяв, що в усьому місті тільки я маю доглядати за твоєю мамою?
– Ти ж не чужа їй.
– Так, я не чужа. Як не чужа твоя сестра, твій брат і ти. Як твоя нова дружина. Тому я тобі можу знайти хорошу доглядальницю, вона візьме недорого.
– Ти що? Ти геть зчерствіла?
– Ні, просто ти за ці роки не питався ні як я, ні як діти. А як тобі захотілося кимось безкоштовно скористатися, то вже тут-як-тут.
Вигляд у нього був геть ошелешений, людина й думки не допускала, що їй відмовлять. А я була щаслива, що сказала «ні» від щирого серця.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
