У мене двоє дітей, старша донечка Леся і молодший син Василь. Леся має такий бойовий характер, що я інколи думаю, що краще б вона була хлопчиком, а Василько дівчинкою, бо хоч би так було справедливо те, що відбувається.
Син у мене ріс дуже лагідним і слухняним хлопчиком, в усьому мені допомагав. Бувало, прийду з роботи втомлена, а він щось не зробив зі своїх обов’язків – чи то курей не загнав чи корові не дав їсти, то я тільки гляну на нього, а він вже в сльози:
– Мамо, я забув, не сваріть мене!
Дуже вже відповідальний у мене.
І такий далі був у житті – йому не треба було докоряти, бо він вже сам все зрозумів.
У нас в селі є пекарня, де він влаштувався на роботу і так сподобався газдам. Що вони вирішили, що кращої пари для їхньої доньки не знайти.
Тоді мене вперше кольнуло, що він йде до заможних людей і ті можуть ним гордувати, попихати… Знаєте, як то буває.
І все справдилося.
Почала його Ірина йому вказувати, що він там не має права і має лиш мовчати та працювати, а вона буде ним керувати.
– Що ти до матері бігаєш, – казала вона йому, коли син хотів прийти до мене з онуком, – Ніяк не можеш свої злидні забути? Лиш тебе відтерла трохи від того, а ти й далі туди…
А як згадаю, які то були гонори на весілля, що батьки нареченої і те дарують, і се для дітей зроблять, то віддадуть, а те допоможуть купити.
Добре, що мені Леся передала трохи євро з Італії і я змогла їй в хустку зав’язати пристойну суму, бо інакше б ще довго мені кости мили.
І розумієте, що то в одному селі ми, а дитина не має до мене права прийти, бо він як не щось на сватів робить, то має Ірині з дитиною допомогти, то ще щось придумають.
Ви б знали, як вона приходить до мене на Різдво чи Великдень! Можна засікати п’ятнадцять хвилин і все, вона вже має до когось в гості бігти.
До онука мене не пускають.
– Він плаче у вас на руках, – каже мені Ірина.
– Та, звичайно, що плаче, як бачить бабусю два рази в рік, – кажу їй на те я.
– А хто вам винен? У нас нема часу аби вам дитину возити туди-сюди…
Як же мені гірко від того, що так відбувається. Я ж дитину свою ростила в любові і для любові, а ним отак попихають. Знаю, що він сина дуже любить і не покине, вже змирився з тим, що все отак відбувається.
Я готова мовчати і не нав’язуватися, але ж чи це приведе до чогось доброго?
Донька моя далеко одружена, час від часу я до неї їжджу, коли вона їде на заробітки, щоб з онуками побути.
То я бачу зовсім інше відношення і сватів, і зятя… Онуки теж мене не часто бачать, але ж вона їм про мене розказує, то вони знають, що приїхала бабуся, треба її обійняти, розповісти як у школі і за гарні оцінки вона дасть гроші.
Ну от відчуття, наче ти рівна з рівними, людина з людьми.
А тут з одного села, одного тіста, але люди гнуть кирпу так, наче вони от від якихось споконвічних паничів.
Чи ніхто не знає, що свахи батько з колгоспу фіри краму возив до хати, а, коли розпався колгосп. То самовільно заволодів млином і відтоді оте їхнє багатство і йде.
Чи люди, які у них працюють не розказують, яка там мука з міллю та як вони хліб, що не продався, повторно використовують?
І там моя дитина та онук… А я не маю до них доступу, хоч до них п’ятнадцять хвилин пішки…
Не знаю чи щось можна тут змінити чи вже треба лиш молитися?
Фото Ярослава Романюка.
Автор Ксеня Ропота.
