fbpx

Я думала, що вже давно забуті ті пережитки, коли бідні цуралися багатих і навпаки. Але в свої шістдесят років маю таку оказію у своїй власній родині і не можу дати тому ради

У мене двоє дітей, старша донечка Леся і молодший син Василь. Леся має такий бойовий характер, що я інколи думаю, що краще б вона була хлопчиком, а Василько дівчинкою, бо хоч би так було справедливо те, що відбувається.

Син у мене ріс дуже лагідним і слухняним хлопчиком, в усьому мені допомагав. Бувало, прийду з роботи втомлена, а він щось не зробив зі своїх обов’язків – чи то курей не загнав чи корові не дав їсти, то я тільки гляну на нього, а він вже в сльози:

– Мамо, я забув, не сваріть мене!

Дуже вже відповідальний у мене.

І такий далі був у житті – йому не треба було докоряти, бо він вже сам все зрозумів.

У нас в селі є пекарня, де він влаштувався на роботу і так сподобався газдам. Що вони вирішили, що кращої пари для їхньої доньки не знайти.

Тоді мене вперше кольнуло, що він йде до заможних людей і ті можуть ним гордувати, попихати… Знаєте, як то буває.

І все справдилося.

Почала його Ірина йому вказувати, що він там не має права і має лиш мовчати та працювати, а вона буде ним керувати.

– Що ти до матері бігаєш, – казала вона йому, коли син хотів прийти до мене з онуком, – Ніяк не можеш свої злидні забути? Лиш тебе відтерла трохи від того, а ти й далі туди…

А як згадаю, які то були гонори на весілля, що батьки нареченої і те дарують, і се для дітей зроблять, то віддадуть, а те допоможуть купити.

Добре, що мені Леся передала трохи євро з Італії і я змогла їй в хустку зав’язати пристойну суму, бо інакше б ще довго мені кости мили.

І розумієте, що то в одному селі ми, а дитина не має до мене права прийти, бо він як не щось на сватів робить, то має Ірині з дитиною допомогти, то ще щось придумають.

Ви б знали, як вона приходить до мене на Різдво чи Великдень! Можна засікати п’ятнадцять хвилин і все, вона вже має до когось в гості бігти.

До онука мене не пускають.

– Він плаче у вас на руках, – каже мені Ірина.

– Та, звичайно, що плаче, як бачить бабусю два рази в рік, – кажу їй на те я.

– А хто вам винен? У нас нема часу аби вам дитину возити туди-сюди…

Як же мені гірко від того, що так відбувається. Я ж дитину свою ростила в любові і для любові, а ним отак попихають. Знаю, що він сина дуже любить і не покине, вже змирився з тим, що все отак відбувається.

Я готова мовчати і не нав’язуватися, але ж чи це приведе до чогось доброго?

Донька моя далеко одружена, час від часу я до неї їжджу, коли вона їде на заробітки, щоб з онуками побути.

То я бачу зовсім інше відношення і сватів, і зятя… Онуки теж мене не часто бачать, але ж вона їм про мене розказує, то вони знають, що приїхала бабуся, треба її обійняти, розповісти як у школі і за гарні оцінки вона дасть гроші.

Ну от відчуття, наче ти рівна з рівними, людина з людьми.

А тут з одного села, одного тіста, але люди гнуть кирпу так, наче вони от від якихось споконвічних паничів.

Чи ніхто не знає, що свахи батько з колгоспу фіри краму возив до хати, а, коли розпався колгосп. То самовільно заволодів млином і відтоді оте їхнє багатство і йде.

Читайте також:  Свекруха буквально в нас їла і пила. Вона могла з порогу та й одразу до холодильника, вона завжди перша їла сама, а тоді вже дивилася чи онучка має щось в кулаці

Чи люди, які у них працюють не розказують, яка там мука з міллю та як вони хліб, що не продався, повторно використовують?

І там моя дитина та онук… А я не маю до них доступу, хоч до них п’ятнадцять хвилин пішки…

Не знаю чи щось можна тут змінити чи вже треба лиш молитися?

Фото Ярослава Романюка.

Автор Ксеня Ропота.

You cannot copy content of this page