Донька у мене єдина, їй тридцять років, але вона ніяк не може вийти заміж. І вродою не погана, і при фігурі, і смачно готує, але завжди якесь таке її надибає, що я вже питаю в Бога:
– За що ти їй таке навертаєш?
Та самі розумієте, що іншим жінкам, які без нічого, ще й бувають непорядні в шлюбі, то у них просто золоті чоловіки, що їх на руках носять. А тут, коли така господарна дівчина, то як не один ледар, то другий художник…
Я вже й рада, що чоловік мій те не бачить, Царство йому небесне…
Чи то колись було простіше, чи що, але в мої роки я собі між кавалерами вибирала. Он ходив до мене мій чоловік і його друг, Василь, то я собі ще й придивлялася, до кого мені вийти на розмову, а кому сказати, що мама не пускає на вулицю.
Василеві я відмовила, то він мені довгі роки казав, що, як тільки мій чоловік не буде справлятися, то він готовий мене прийняти до себе.
Я розуміла, що то хоч і жарт, але ж в кожному жарті є доля істини.
Спочатку мене дуже тішило, що Василь довго не женився, все думав, що я піду від чоловіка, а далі вже женився, але ось не пішло йому з жінкою. Але до мене вже тоді чи мудрість прийшла, чи просто вже були діти, але я вже хотіла аби й у нього був хтось, хто називатиме його татом…
Так от, чого я про Василя кажу, бо після того як мого чоловіка не стало, то він почав мені говорити, що він вільний давно і згоден на мені одружитися. А я йому так різко відповіла.
– Яка мені женячка? Та я вільна жінка і хочу для себе пожити, а не одразу інші шкарпетки прати!
А що? Хоч ми з чоловіком й не погано жили, але за той час, що його не стало, то я наче тягар з плечей скинула: купу часу вільного, хоч догори ногами ходити! А тут вже одразу я маю бігти до Василя, бо він мені колись волошки приносив і на гітарі бринькав: «Пригадаю ті волошки, сині квіти…».
І так я вже на нього мала око, що навіть на рік його не запросила, хоч вони довгі роки товаришували, попри те, що я між ними тоді стала.
Тому ви вже собі розумієте, що я відчула, коли зрозуміла, яку людину маю перепрошувати!
А почалося все з того, що нарешті моя мрія збулася – донька сказала, що заручена!
Прийшов знайомитися хлопець, має роботу гарну, вже має машину, хоче родину, та я вже їх благословила, що хоч завтра йдіть заяву подавайте.
І отак я молодих випровадила з хати, вони там щось між собою переговорили і вертається до мене моя Люба з розмовою.
– Мамо, ви ж знаєте, що ми не маємо де жити, то будемо з вами.
– Та добре, я навіть рада, я буду тобі з усім допомагати.
– Мамо, але Назар не хоче з вами жити, хоче аби ми жили окремо. Каже, щоб ми орендували житло. Правда, на нього піде одна моя зарплата, а на харчування його, так що не знаю, коли ми вам онуків подаруємо.
Я завмерла. Як? Отак сказала, відчуваю, що вона лукавить, але ж є в тому правда: як дітей ростити, коли нема грошей. Я тієї формули, що дасть Бог дитинку і дасть на дитинку, я того категорично не приймаю. Про дітей треба піклуватися, треба планувати куди вона піде вчитися вже з колиски і гроші складати!
Що тут думати – я маю піти кудись жити зі своєї квартири аби в дітей все було добре, а відкладати не можна, бо ж Любі тридцять, а коли про дітей думати?
І ось тоді мені Василь на гадку й спав. Сам живе в селі, мати ще жива, то він її доглядає, все там біля хати має, що робити, бо й город є і живність.
І ось я беру сумку в руки та й їду, накупила смаколиків, щоб його задобрити. Прийшла, а він щось не радий мене бачити.
– Василю, я приймаю твою пропозицію, – кажу йому.
– Коли то було, вже два роки минуло, то я передумав!
– Ой, не говори. Бачу, що сам живеш, бо жодна порядна жінка тебе б в таких штанях на люди не пустила. Не комизися, я прийшла перепросити, думала, що завжди сама собі господиня, але що не зробиш заради дитини, яка хоч би скільки мала років, є твоя дитина і потребує твого захисту і опіки.
Наче домовилися, правда, свекруха проти мене, каже, що я не варта її сина. Я розумію, що вона теж мама, то якось спільну мову знайдемо, а що робити, коли діти отак голови крутять, що мені, що їй?
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
