– То у нього така криза віку, – розраджували мене подруги, – думає, що так молодість верне.
– Ти тільки на розлучення не подавай!, – говорила мені мама, – Нагуляється і вернеться, а як розлучишся, то вже все, вони ж горді!
– Мамо, – казали діти, – Ти ще молода, то влаштовуй своє життя.
І я просто не знала, що робити, а робила те, що й завжди – чекала. Чекала, що через місяць-другий Богдан стане на моєму порозі, покахикає, помнеться і попроситься назад.
Я навіть до психолога ходила і вона мені все пояснила:
– У нього незавершений гештальт, який він має сам вирішити і тоді все стане на свої місця.
Я дуже на той гештальт надіялася, щоб він у нього завершився і та стара шкільна любов його відпустила.
Але минув вже рік, а гештальту так і не сталося. А я навіть речі його не викинула, бо за одягом він прийшов, але ж скільки всього лишилося ще: старі фотоапарати на антресолях, його спінінг, якісь котушки, гайки і ключі… Як я маю таке добро викидати? Пригодяться, коли він вернеться.
Одяг його старий теж не пустила на шмаття, як радили подруги, а все акуратно випрала і поскладала на поличку, бо ж ще він у ньому буде в гараж йти, взуття вимила і склала на балкон, пригодиться. От як вернеться, то так мені дякувати буде, а я тільки казатиму, що я зроблю все для нього, щоб йому було добре.
І ось нічний дзвінок.
Рідний голос і серце моє аж в горлі тьохкає.
– Наталко, слухай, я тут у тебе під вікнами… Можу зайти…
– Господи, ти годину бачиш?, – кажу йому, а сама вже в ванній начавлюю зубну пасту…
– Та я до ранку залишуся, я ж знаю, що тобі завтра в другу зміну.
Знає! Ще знає, які у мене зміни! Я вже розчісуюся і одягаю святкову нічну сорочку, шовковий халатик і вже готова відкривати двері.
– А твоя що?
– Що моя?
– Що сказала, коли ти їй сказав, що йдеш до мене?
– Ой, Наталю, я ж… я ж ще їй не сказав, бо не знав, як ти відреагуєш, чи приймеш назад. Тому зранку так і скажу, відкривай!
Домофон тілілінькав, а я так і застила рукою біля слухавки. Я ж так мріяла, що він вернеться, що я краща таки жінка, ніж та гештальтна любов. То чого ж я стою, треба відкрити!
Бо що мене далі чекає? Онуки і закрутки? А з ним…
А що з ним мене чекає? Знову готувати зранку до ночі, старатися перевершити ту, щоб він вже ніколи не пішов? Ходити в цій незручній сорочці, яка колеться мереживом і халат цей холодний, а я люблю свій старий, теплий, махровий… Вставати зранку після зміни, щоб приготувати йому сніданок, хоч спала чи не годинку?
Щоб він мене обіймав тими руками, що й її?
– Знаєш, чоловіче, йди звідки прийшов, а то зараз мій чоловік прокинеться.
– Що? У тебе хтось є? а не швидко ти хвостом махнула?
– Не твоє діло!
Виключила телефон, пішла переодяглася в свою стару піжаму, теплу і зручну, залізла в своє ліжко і обгорнулася ковдрою, мов коконом, цілою ковдрою, а не шматочком, що у нього ноги не мерзли.
Прокинулася пізно, заварила собі кави і неспішно почала збиратися на роботу. День якийсь такий чудесний, сонячно, птахи цвірінькають, аж жити хочеться!
В тролейбусі місце звільнили, чоловік он якийсь на мене поглядає, а ще б не поглядати, коли я усміхаюся!
Сиджу і усміхаюся, що добре отак їхати на роботу, думати про дітей, мріяти про онуків, планувати посиденьки з друзями і відвідини батьків і ці всі думки не обтяжені тим, що я покинута жінка! Ні, я вільна! Слава Богу, вже вільна жінка!
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
