fbpx

Я дуже невдоволена своєю свахою, бо вважаю, що так не годиться робити і ніякої користі від таких вчинків нема. Навпаки, онук росте розпещеним і міри не знає.

Звичайно, їй легко там, в Іспанії, заробити грошей і для неї це копійки. А тут машинка, яку хоче онук коштує третину, а то й половину моєї пенсії! І що мені за комуналку не платити, коли онук в магазин тягне на найбільшу коробку показує і каже, що таку хоче.

– Дмитрику, – кажу я йому, – у бабусі нема грошей на таку дорогу машинку.

– Тоді я бабі Олі подзвоню і вона мені купить, – каже дитина.

Ну як таке годиться? Я його і в садок і з садка. Я йому їсти і з ним в поліклініку і на майданчик, але бабу Олю він більше любить, бо у неї подарунки найкращі?

На носі в Дмитрика день народження і він вже давно мені каже, що бабуся йому подарує планшет, що там можна ігри різні грати, малювати ручкою малюнки.

– Отаке мені бабуся купить! Я бабусю дуже люблю!

Ви ж розумієте, як це мені. Те, що я йому кожен день і сочок і шоколадку, то не рахується, а от бабуся як передасть сумку з усім, то він тим і хвалиться і каже, що дуже бабусю любить.

Я про це зі свахою говорила, що негоже так онука пестити. Але вона каже, що не бачить в тому нічого такого, адже може собі дозволити для єдиного онука купити якісну річ.

– Ви не гоніться за мною, свахо, – каже мені, – у вас там зарплати маленькі, то ви собі таке дозволити не можете. Вже так буде, що найкращі подарунки для дитини я буду давати.

Як мені таке було чути? Звичайно, що почала збирати гроші на дорогий подарунок, щоб дитина хоч раз в рік отримала від мене дорогий подарунок.

Він якогось робота хотів за шість тисяч і я вирішила, що куплю.

Там на вівсянці посиділа, там на овочах і вдалося мені зібрати суму. Як уявила, як дитина відреагує, що бабуся подарувала подарунок, то мені було солодко їсти й саму гречку без масла.

Настав день народження, бабуся з Іспанії передала таку сумку, що там на пів садка б іграшок вистачило. Дмитрик мого ж робота як потримав в руках хвилин п’ять, то й добре. Я думала, що він і обніме мене і скаже, що любить. Але де.

Далі вже тому роботу й руки повідривав і ноги, хоч я просила його берегти, адже іграшка дорога.

– Мамо, – каже мені донька, – якщо тобі іграшка не по кишені, то навіщо її купувала. Діти іграшки ламають, коли бавляться. Купила якесь китайське і думаєш, що воно міцно тримається?

Я мало не розплакалася, бо так мені було жалко себе. Я ж на ту іграшку так довго збирала, думала, що дитина зрадіє, а воно он як кинула, зламала і забула. Звичайно, що він так з усіма іграшками чинить і з бабусі Олі так само. Просто вона того не бачить і її то не хвилює.

Але сама ситуація мені не дає спокою, бо я хочу аби онук цінував те, що я для нього роблю, щоб любив мене, а тут таке відношення, що є бабуся і є, а нема, то й нема, є інша ще краща.

Я не пригадую аби в моєму дитинстві бабуся щось мені купувала, але я її любила за те, що є. А вже, коли її не стало, то я наче втратила найріднішу людину, яка мені просто коси заплітала і давала горня молока з булкою. А тут стільки грошви вкладаєш, а це все не рахується. Кожне дитяче слово «а бабуся Оля мені дасть» мене зачіпає. Як з цим справитися я не знаю, бо мені таки пече, розумієте. Що робити в такій ситуації?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page