Але, я ж не врахувала, кого він мені в хату привів…
Ми з чоловіком не маємо статків, завжди працювали в Україні, я в школі кухаркою, а мій чоловік на машині возив продукти, далі пішов на завод працювати, хліб розвозити. У нас двоє синів і ми змалку їх вчили, що треба працювати самим, бо ніхто їм на блюдечку не принесе.
Ми жили в хаті, яку нам залишила бабуся і все життя будувалися поруч. Перейшли в хату, коли діти вже пішли вчитися і у нас не такі вже й хороми, так аби жити і Богу дякувати.
І ось старший син оженився, ми йому трохи допомогли на весіллі і дали добрий подарунок. Він женився від нас в прийми, там дівчина-одиначка і наче жили вони непогано.
Звичайно, що велося йому там по-різному і не раз було, що приходив додому з сумками, але якось там вже вжився та й діти є, то вже й не ходить до нас жити, змирився, як то кажуть.
І ось молодший женився та привів невістку до нас.
І тут таке почалося між нами, що я вже не рада, що син оженився. Розумієте, невістка вічно нічим не вдоволена і все їй не так. вона починає синові мозок промивати, той приходить до нас і починає нам говорити, що ми не так глянули і не так сказали його дружині.
Та я навіть не пам’ятаю чи з нею й ставала до розмови, бо у мене господарка і робота, я не маю, коли ляси точити, на відміну від неї, бо вона ж уже при надії та вилежується.
А тут у батька був день народження і прийшов і старший син з родиною і ми всі, радіємо, вітаємо, а Алла вся як хмара.
Я вже звикла та не подаю виду, а от інша невістка, Настя, візьми і її зачепи:
– Ти чого така хмура, недобре тобі щось?
– Так, недобре. Такий стіл накрили, а на чиї гроші та на чиї мозолі? Ми тут зранку до ночі працюємо, мій чоловік тут все робить, а вам он який стіл і ще вам свекруха відклала он яку сумку з гостинцями!
Мені аж подих перехопило, що таке взагалі може сказати! Де вона працює? а Тимофій зранку до ночі на роботі і грошей від нього я на продукти не бачу, як і за комунальні!
– А чого нам не дати, – каже тоді Настя, – Петро тут теж частку має, а ви на все готове прийшли і живете, то хоч так відплатите йому за доброту, що він не має претензій на хату.
А далі як почалося! Брати стали за жінок, а тим роти не закриваються, вже по святу, бо вже шарпанина…
Я дивлюся на Аллу. А вона вся аж світиться, що син мій старший йде з моєї обори геть. Я сама не своя, в чоловіка щелепи ходить, а невісточка й каже:
– Та що ви так засмутилися, вони ж лише гості, а ми собі свої.
Я встала і почала збирати зі столу, чоловік пішов пройтися, невістка пішла лягати, а я тоді сина й покликала.
– Тимофію, яке право має твоя жінка таке між нами робити? Аби ти рідного брата та за барки брав?
– Мамо, Алла взагалі хоче аби ви перебралися в стару хату. А ми собі й дитячу робили і ванну в хаті та кухню.
– Що? Я будувала все життя хату аби вас в ній виростити і маю віку під плотом доживати?
– А що тут такого? Всі так живуть, та й дитина скоро буде, їй треба кімнату.
– Ви у мене спали на дивані, а ми на малому ліжку і якось жили. А ви у двох кімнатах не можете поміститися?
– Якщо так, то ми не будемо у вас жити.
– Прошу дуже, хоч завтра вибирайтеся!
Отак я все переповіла чоловікові і ви б бачили, як він на це відреагував. Ледве я його стримала аби він нічого не казав ні Аллі, ні Тимофію.
Поки наче все затихло і невістка робить вигляд, що нічого не сталося, але я не знаю, доки така тиша буде. Вже мені неприємно і з сином говорити, а про неї й казати не хочу, а прийдеться з ними старість зустріти.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
