Я дивлюся на свою доньку і не можу зрозуміти де її очі. Все ж ясно як білий день, ну але ясно всім, не моїй дитині, як виявилось. Але, що кажу, а вона не вірить.
Та я ж такого ж пережила зі своїм чоловіком. Колишнім, давно колишнім чоловіком. Ті ж “симптоми”, наче по писаному у них усе: відрядження, риболовля, затримки на роботі.
Тож я цього разу вирішила одразу доні очі відкрити і все показати. Ну. аби ж не було, як у мене, аби мала моя донька час. щоби життя своє владнати. Та де я чекала Такої реакції?
Оленка завжди була моєю гордістю, такою сильною і наполегливою. Але зараз, коли я бачу її мені аж зле стає, так шкода дитини своєї. Як мати, я не можу залишатися осторонь, бо надто добре знаю, як важко бути жінкою, коли твоє життя раптом перевертається догори дриґом.
Я виростила Олену сама. Її батько покинув нас, коли їй було лише вісім років. Він знайшов іншу родину і про нас забув. Я ж працювала вдень і вночі, аби донька мала все необхідне.
Ми ніколи не були багатими, але мали по мінімуму і все необхідне. Пам’ятаю, як важко було тримати все на собі, але я завжди казала собі: “Головне – витримати заради доньки”. І я витримала.
Зараз я дивлюсь на Олену й розумію, що їй теж непросто. Вона – мати двох дітей, а скоро буде третє. Її чоловік, Олег, наче й хороший, але щось у ньому змінилося останнім часом.
Вона розповіла мені, що він поїхав у відрядження. У їхньому десятирічному шлюбі це вперше. Зазвичай він вирішував усе на місці, а тут раптом зібрав валізу і поїхав. Я одразу відчула, що тут щось не так.
та й карта до карти, а картинка склалась. То він риболовлею раптом зайнявся, то після роботи аж до ночі затримки часті. Таке я вже проходила, тож не стала довго мовчати.
– Доцю, та я не впевнена, що це просто робота! – кажу їй прямо.
– Мамо, ти про кого зараз? Мій чоловік – не тато наш. Він не такий. тут я спокійна.
Але я знала, що життя може підкинути будь-який сюрприз. Не хотіла її засмучувати, але й мовчати не могла.
– Ну, а ти послідкуй. донечко. Послідкуй, – тихо сказала я. – Бо я це все прекрасно знаю, пройшла таку школу, що можу викладати.
Я бачила, як її турбують ці думки. Після від’їзду Олега їй стало ще важче. Вона крутилася між хатніми справами, уроками дітей і підготовкою до появи немовляти. А ночами, як вона сама зізналася, не могла заснути через тривоги.
Одного вечора я побачила, як вона сидить за ноутбуком. Я запитала, що вона робить, і вона зізналася, що кілька місяців тому знайшла підробіток онлайн. Я похвалила її за те, що вона не сидить склавши руки.
– Молодець, доню. Ніколи не можна повністю покладатися на чоловіка. Жінка завжди має мати свій запасний варіант. Ти ж знаєш, як це буває, – сказала я, натякаючи на її батька.
Вона кивнула і нічого не відповіла. Але я бачила, що мої слова знайшли відгук у її серці.
Коли Олег повернувся, я надіялася, що все стане на свої місця. Але з’явилися нові тривоги. Телефон дзвонив постійно, і на екрані висвічувалися невідомі номери.
Він ставав іншим, говорив уривчасто і швидко завершував розмови. Я бачила, як це турбує Олену. Вона розповіла мені, що одного вечора не витримала і прямо запитала його:
– Олеже, хто це постійно телефонує?
Він відповів, що це співробітники. Але я знаю, як виглядає людина, яка щось приховує. І Олена це теж зрозуміла. Вона розповіла мені, що одного разу вона зібралася з силами і сказала йому все, що на душі.
– Я все знаю, ти щось приховуєш, правда?
Він спочатку мовчав, а потім зізнався, що в нього були негаразди на роботі. Партнери хотіли розірвати контракт, і він мусив поїхати, щоб усе владнати.
Він не хотів, щоб вона хвилювалася, тому нічого не казав. Олена ж вислухала чоловіка і щиро у те повірила. Ще й мені каже, що я намарно на чоловіка її наговорюю.
— Мамо я й так у своєму стані перехвилювалась через тебе. Мій чоловік – чесний. нащо ти кажеш таке про нього? Все, я чути подібного більше не хочу. У нас третя дитина скоро з’явиться, про яку любку мова узагалі?
Мені стало прикро за доньку. Я бачила, що Олег казав не правду і ще, я бачила, що доня. нажаль, тому вірить щиро. Дивлячись на неї, я не могла не думати про своє життя. Я теж вірила її батькові, а потім залишилася з дитиною на руках.
Я молилася, щоб у моєї Оленки все було інакше. Я знала, що вона сильна, але кожна сильна жінка заслуговує на підтримку. І я готова бути цією підтримкою для неї завжди.
От аби вона свого чоловіка виставила, аби не терпіла в домі зрадника. Але ж вона не хоче. Не хоче і все тут. Навпаки, ще й я їй не така, бо правду кажу.
От як їй очі відкрити? Як мені доню зробити щасливою?
Головна картинка ілюстративна.
