— Ти? Вагітна? Це якась дурня! Якась насмішка! — Голос Вікторії був настільки різким і пронизливим, що здавалося, у вчительській тріснула шибка. Вона стояла прямо переді мною, її обличчя було викривлене від гніву і, можливо, від гіркого подиву, і вона не давала мені пройти до свого робочого місця.
Я щойно повернулася із приватної клініки, де підтвердила те, що вже кілька тижнів підозрювала. Я намагалася бути спокійною, але ця несподівана, публічна фраза від жінки, яка була мені майже донькою, винесла мене з колії.
— Віко, я не думаю, що це тема для обговорення тут, — спробувала я обійти її, відчуваючи, як увага колег прикута до нашого кутка.
— А я думаю, що це основна тема! У твоєму віці, після стількох років. І що ти собі думаєш? Ти ж знаєш, як це вплине на нашу сім’ю! На наш баланс!
— Наш баланс? — Я була приголомшена цим формулюванням. — Я не розумію, про який баланс ти говориш. Це моє особисте життя, Віко.
— Я тобі скажу, про що! Це просто. Несправедливо! — Її очі блиснули нездоровим блиском. — Усе моє життя мені говорили про складнощі, про те, як це важко, а ти, ти не можеш народжувати! Це неможливо! Ти що, думаєш, ти особлива? Ти забереш останнє. Ти не маєш права народжувати!
Ці слова, вимовлені з таким обуренням, пронизали мене, наче крижаний вітер. Я відчула, як у мене закрутилась голова. Я не змогла відповісти. Усе всередині мене здригнулося, і єдине, що я пам’ятаю, це те, як чиясь рука підтримала мене, коли я відчула слабкість. Через кілька годин я вже лежала у лікарні.
Моє знайомство з Олександром відбулося, коли йому було вже за п’ятдесят. Я була молодша, але вже давно сформована особистість, зі своєю кар’єрою викладача, поглядами і принципами. Нас обох влаштовувало те, що ми не поспішали.
Різниця у віці мене анітрохи не бентежила. Я цінувала його мудрість, його спокійну впевненість. Наші стосунки розвивалися так, як це і має бути у дорослих людей: поступово, з повагою до особистого простору одне одного і глибоким розумінням. Ми одружилися, коли я зрозуміла, що хочу проводити з ним кожен свій день.
У Олександра вже були дорослі діти. Молодший син, Артем, саме закінчував навчання в університеті і був лише на кілька років молодший за мене.
— Ти, Марино, — говорив мені Олександр якось ввечері, обіймаючи мене, — ти принесла у моє життя нове, яскраве світло. Я готовий розділити з тобою усе, але є один нюанс. Мої діти. Вони дорослі, але це не завжди означає, що вони готові до змін.
— Я розумію, — відповідала я. — Вони завжди будуть твоїми дітьми. Я не намагатимуся зайняти місце, яке мені не належить. Я просто твоя дружина.
Невдовзі в нашому житті з’явилася «невістка» — Вікторія. Артем вирішив одружитися. Спочатку вона здавалася милою і трохи розгубленою, але незабаром її сутність почала проявлятися.
Під час однієї з перших сімейних вечер, вона досить відкрито, з цинічною посмішкою, заявила:
— Я чесна. Я не приховую, що мені потрібні лише документи та стабільність. Кохання — це, звісно, добре, але папери важливіші.
Ми з Олександром перезирнулися, але промовчали. Артем сидів поряд, і його вигляд був дещо пригнічений, але він не заперечував.
З плином часу ситуація обростала новими, бентежними подробицями.
У Вікторії з’явилися постійні претензії до Олександра. Наприклад, вона могла прямо заявити:
— Ти ж батько! Ти повинен забезпечувати нас! Плата за комунальні послуги у цій квартирі — це мінімум, який ти нам зобов’язаний. Ми ж молода родина!
Олександр, за своєю натурою, був людиною щедрою, але ці постійні ультиматуми починали його дратувати.
Далі пішла відмова від роботи. Спочатку, від роботи по дому.
— Я не служниця, — заявляла вона, хоча ми жодного разу не просили її про це. — У нас рівноправ’я.
Потім відмова від роботи як такої. Вікторія, яка мала диплом, постійно знаходила причини, чому вона не може працювати і заробляти.
А потім почалися історії про її здоров’я. Постійні, емоційно насичені розповіді про власні недуги, через які вона нібито не може мати дітей. Або може, але це не точно.
Усе це подавалося під соусом «неймовірної, але складної» любові до Артема і одночасно з неймовірною кількістю претензій до нього ж.
— Я йому постійно сцени влаштовую, і він нічого мені не може зробити, — хвалилася вона мені якось. — Я знаю, як ним керувати.
Паралельно я докладала всіх зусиль, щоб стримати Олександра від перетворення на «свекра-контролера», який лізе у життя дітей і намагається наводити свої порядки.
— Сашо, не втручайся, — просила я. — Вони повинні самі це пройти. Твоя допомога має бути допомогою, а не вказівкою.
— Але як я можу дивитися на те, як вона користується моїм сином? — тихо обурювався він.
— Ти йому нічого не доведеш. Він сам має побачити. Твоє завдання — підтримати його, коли він попросить, а не відкривати йому очі.
Щоб хоч трохи розрядити це постійне емоційне напруження, яке Вікторія створювала навколо себе, я вирішила використати свою посаду. Я працювала у приватній школі, де у мене була половина ставки, пов’язана з методичною роботою. Вікторія мала педагогічну освіту.
— Віко, — запропонувала я їй якось. — У мене є ідея. У моїй школі відкрилася можливість взяти пів ставки асистента вчителя. Це невелика зайнятість, але ти отримаєш практику за фахом, зможеш відчути себе реалізованою, а я трохи розвантажу свій графік. І матимеш свої кошти.
Це здавалося мені ідеальною ідеєю: Вікторія отримує досвід, я — полегшення, а чоловіки на якийсь час розслабляться, оскільки вона буде зайнята. Вона погодилася, хоча й без особливого ентузіазму.
Мої стосунки з нею на роботі були рівними, дружніми, принаймні з мого боку. Я пам’ятала, як нелегко було моїй матері, коли родичі батька постійно її критикували.
Тому я вибудовувала свої відносини за принципом: не зациклюватися на її драматичних розповідях, не судити, не давати порад, якщо не просять, і підтримувати, якщо це необхідно. Але, я ж була лише на чотири роки старша. Наші ролі були визначені скоріше статусом, ніж віком.
Ми сиділи за сусідніми столами у вчительській. Вона працювала зі мною кілька місяців, і життя, здавалося, набуло хоч якоїсь стабільності. І ось — довгоочікувана кульмінація мого особистого життя. Я дізналася про власну вагітність. Це було диво, несподіване, радісне, але й бентежне.
Олександр був у певному шоці. Йому вже було далеко не двадцять.
— Марино, — він провів рукою по волоссю. — Вести дитину до школи на схилі сьомого десятка? Чи буде у мене на це вистачати сил?
Але, попри його тривоги, він поставився до мого стану прихильно і з турботою.
Я взяла відгул, щоб здати необхідні аналізи, і, як виявилося пізніше, колега, яка була зі мною у добрих стосунках, необережно розповіла Вікторії, чому я відсутня.
А далі сталася та сцена у вчительській, яка відправила мене на збереження.
Коли я повернулася з лікарні, я була слабка, але сповнена рішучості. Я знала, що Вікторія винна у всьомуь, і її поведінка заслуговувала на суворе покарання. Багато колег вимагали її звільнення. Але я втрутилася.
Я вступилася перед керівництвом за неї:
— Вона нервова людина, — пояснювала я директору. — Стан напруження, особисті проблеми. З ким не буває. Це була емоційна реакція.
Директор, який цінував мене, прислухався. Вікторію не звільнили. Вона все так само їздить на роботу і сидить за сусіднім столом у вчительській.
Вона не розмовляла зі мною кілька тижнів. Я й не нав’язувалася. Я була зосереджена на збереженні свого спокою і своєї дитини. Я захистила своє право на материнство, захистивши при цьому її робоче місце.
Нещодавно вона почала знову зі мною спілкуватися на роботі — неохоче, з помітним викликом у голосі та погляді. На цю напругу у нашій комунікації вказували усі колеги: «Вона так дивиться на тебе, Марино, обережніше».
Я намагаюся не надавати цьому уваги. Мої нерви теж не залізні, але я мушу бути сильною.
Ми поговорили із Сашком. Він хоче, аби Артем і вікторія з’їхали із нашої квартири. Мовляв. далі жити під одним дахом із цією пані у нього немає ніякого бажання. Абсолютно.
Я ж пояснюю йому, що так принаймні ми бачимо як Артем і що із ним. Можемо хоч трішки впливати на нього і на ту вікторію. А що буде, якщо вони переїдуть кудись?
– Серйозно? Ти йому мати? – каже мені мама, – Чого ти мусиш усе це терпіти? Ну так, не чужі люди, але не настільки рідні, аби ти в стаціонар потрапляла через “невістку”, яка тобі навіть не невістка. Доню, май розум.
Знаєте, я нині дуже заплуталась. Артем мені не син, але як син. Я за нього щиро вболіваю. хлопець він прекрасний. Вікторія керує ним як хоче і в’є мотузки. тут хоч трішки має обмежень, бо квартира не її, вона не господиня.
От як бути? Думати про себе, хай Сашко сам розбирається, чи все ж стояти на своєму: Віку треба контролювати, а Артему допомагати. Попри все.
Як правильно, скажіть?
Головна картинка ілюстративна.
