Я готувалась до свята, наробила голубців, холодцю, сіла кришити салат, аж у кухню донька заходить і вже одягнена гарно: “Цілую, люблю, запізнююсь до кумів. Завтра побачимось”. Я й сказати нічого не встигла, як завелось авто і вони виїхали з подвір’я. Знову я була одна в свята у великому, заробленому мною домі.
Мені було сорок, коли я поїхала на заробітки. На той час я вже овдовіла, діти навчались і я як не старалась, а забезпечити життя двох студентів у місті, та ще й оплачувати навчання просто не могла.
Їхала я до сестри в Італію, тож майже одразу там і роботу знайшла. Сестра допомогла вивчити мову, заробляла я чи не з першого ж місяця гарно.
Старша донька після інституту вийшла заміж і повернулась жити у село в нашу хату із чоловіком. Зять у мене роботящий, золота дитина, то саме він і взявся наш дім розбудовувати і наводити лад, я лиш гроші передавала.
Менша доня спочатку теж у місті жила, потім виїхала в Чехію на роботу, але нині вже там собі має сім’ю і дітки там її ростуть. Приїздить вкрай рідко, а останні два роки я її й не бачу – зять не відпускає в Україну.
Я ж у свої 60 вирішила повернутись додому. Доня із зятем з моєю допомогою відкрили власний магазин, живуть не бідно. Не раз до мене в Італію на відпочинок приїжджали, мене возили на курорти дорогі, то вже у заробітках сенсу і не бачили ми.
— Ще й на пенсію у нашому магазині заробите. – жартував зять, – оформлю вас улюбленою тещею.
От так і повернулась я додому на початку цього року. Так мріяла про цей час, а тепер все більше хочу поїхати назад до Італії. Я не можу жалітись на доньку, чи на онуків, чи на зятя. Вони і шанобливі і ввічливі, але як би вам пояснити – чужі.
Коли приходить сваха, моя донька сідає з нею пити кави, обговорю щось, говорять про спільних знайомих, якісь ситуації, а сиджу і нічого не розумію. Тримаю посмішку, бо за двадцять років моє село дуже змінилось, виросли нові люди, багатьох не стало.
Або ось, свята. Я приїжджала і моя доня збирала у нашому домі за столом усіх. А тепер виявляється, то було для мене і у такі дні вони з друзями звикли кудись їздити за місто на відпочинок.
Кілька разів мене із собою кликали, але там молода компанія у них свої жарти і присутність літньої пані була недоречною. Хоч усі приділяли мені увагу, але і вони і я розуміли, що то не моє коло спілкування.
Єдина розрада – магазин. Стану із продавцем за прилавок поговорю з людьми, але зять ображається. Мовляв, я і так наробилась, мушу відпочивати, а що люди подумають про нього, як його літня теща мусить у нього працювати. Тож я не ставлю його у незручне становище.
Я вже серйозно думаю над тим, аби повернутись в Італію. Там і подруги мої і всі ті кого я знаю, з ким спілкуюсь і з ким пов’язує мене 20 останніх років життя. Розумію тепер тих жінок, які за рік, чи два, повертаються і доки ноги носять, залишаються на чужині.
Але де для нас, заробітчан нині чужина, а де ми вже свої? Хто ж скаже?
Головна картинка ілюстративна.