Я говорила від душі, адже завжди і любила і поважала свою свекруху. Мені аж сльози на очі вийшли, адже та жінка була справжнім подарунком долі і за тридцять три роки нашого сімейного життя я не мала із нею ніяких непорозумінь.
Гості згідно хитали головами, а свекруха подякувала спершу, а потім сказала несподіване:
— Галино, ніколи не думала що це скажу тобі, та вже мушу висповідатись: я ніколи тебе не любила, і бачити вас разом із сином мені й досі важко.
Знаєте, я завжди вважала себе щасливою жінкою. У мене прекрасний чоловік з яким у парі більше 30 років, двоє дорослих дітей, онуки які обожнюють нас із дідом, просторий будинок, який став нашим родинним гніздом. Хто ж знав, на чому оте моє щастя вибудуване.
Наше спільне життя з чоловіком завжди було наповнене взаєморозумінням, любов’ю та повагою. Микола гарний сім’янин, люблячий батько і вже й дідусь.
Ми ніколи не ділили із ним роботу на чоловічу і жіночу, все робили разом. Їсти і досі готуємо тільки удвох:
— Галю, я хочу борщу, пішли приготуємо.
Стаємо разом і варимо розмовляючи про все на світі. А потім в гараж ідемо. Чоловік щось майструє а я поруч нього. Помічниця із мене “дай, подай”, але разом.
Це зараз ми господарі файні, а коли тільки одружилися, жити було важко. У нас була кімната в квартирі свекрухи, Ми збирали гроші на власне житло, але розуміли, що те станеться хіба на сиві коси, бо де взяти скільки грошей простим людям?
Тоді моя свекруха Марина Іванівна, незважаючи на всі труднощі, продала свою двокімнатну квартиру і придбала для нас будинок у передмісті.
Сама ж Марина Іванівна переїхала в невелику однокімнатну квартиру, яка мала всього шістнадцять квадратів і знаходилась у віддаленому районі.
Якщо чесно, то ми й не сподівались, що вона так зробить. Та квартира була її рідним домом, отримала те житло ще її мама. Я завжди захоплювалася її вчинком. Це був крок справжньої люблячої матері заради щастя свого сина.
Свекруха у мене золота: ніколи не втручалася у наше життя. Вона рідко приходила в гості, але завжди була готова допомогти. Підтримка з її сторони була непомітною, але дуже відчутною.
Коли було потрібно, Марина Іванівна допомагала з онуками, якщо запитаю – давала корисні поради. Однак вона ніколи не нав’язувала свою думку. Її спокій, мудрість і повага до нашої сім’ї завжди викликали в мене глибоку вдячність.
А минулої неділі ми святкували її 80-річний ювілей. У нашому домі зібралася вся родина. Діти приїхали з інших міст, онуки шумно гралися у дворі, а за столом лунали щирі слова в адресу свекрухи моєї від рідних і близьких людей.
Коли дійшла моя черга, я звернулася до Марини Іванівни:
— Дорога Марина Іванівна, мамо моя люба. Я хочу подякувати вам за все, що ви зробили для нашої сім’ї. За ваші мудрість і турботу. За те, що завжди були поруч, коли ми потребували підтримки. За те, що дали нам жити робити власні помилки, виправляти їх. За те, що свого часу продали свою квартиру, за те, що подарувати нам можливість можливість виростити дітей у цьому прекрасному будинку. Я завжди захоплювалася вами як жінкою і як матір’ю. Щиро сподіваюсь, що зможу стати такою ж тещею і свекрухою якою були для мене ви.
Слова були щирими, я говорила від душі. Мені аж сльози вийшли на очі, адже я розуміла що без цієї жінки наше життя не було б і вполовину таким, яким ми його прожили.
Але те, що я почула у відповідь, було для мене повною несподіванкою. Марина Іванівна посміхнулася і сказала так, аби чули усі:
— Галинко, дякую за твої слова. Але я хочу сказати тобі правду. Ніколи не думала, що доживу до такого моменту, коли зможу це сказати. Я продала квартиру не бажання допомогти. Я це зробила, щоб не жити з вами під одним дахом.
У кімнаті раптом запанувала тиша. Всі, хто був за столом, здається і дихати припинили, наскільки несподіваними були її слова.
— Та я ж була категорично проти вашого шлюбу, – продовжила свекруха. – Я вважала, що ти не підходиш моєму синові, та й досі так думаю, хай і минуло 30 років. Я не могла нічого змінити, тож вирішила триматися осторонь. Саме тому я рідко приходила до вас. Та й квартиру я свою продала, аби бачити вас у парі рідше.
Я спершу не зрозуміла, чи то жарт був, чи вона й справді те сказала. Моя ж любов і вдячність до цієї жінки завжди були щирими. А тут я дізнаюся, що свекруха ніколи мене не любила.
Я поглянула на неї, стареньку, злегка згорблену, з тонкими зморшками, що рясно вкривали рідне обличчя. А та дивилася на мене прямо, без сорому чи жалю за свою сповідь.
Я підвелась і вийшла з-за столу. Моя свекруха застигла в очікуванні, а я підійшла до неї і міцно обійняла.
— Я люблю вас, Марино Іванівно, – сказала я тихо. – Тепер ще більше люблю і поважаю. За вашу мудрість і здатність поважати вибір свого сина, навіть якщо ви з ним не погоджувалися. За вашу турботу і стриманість. За те, що я за ці роки навіть не здогадалась про справжню природу ваших почуттів. Дякую, Вам.
Свекруха мовчала, але в її очах з’явилися сльози. Вона ніколи не була емоційною, а тут захлипала, мов мале дитя. Напевне, її гнітила правда всі ці роки і сказати мені все було для неї величезним полегшенням.
Свою свекруху, якщо це взагалі можливо, я стала і любити і поважати ще більше. Завжди ставлю її у приклад своїм подругам. намагаюсь і сама бути на неї схожою.
Мій чоловік завжди дуже любив свою маму, слухав її в усьому. Якою ж мудрою потрібно бути, аби не сказати і кривого слова сину про невістку.
Чи були б ми щасливі усі ці роки, якби вона поставила власні почуття і своє 2 “я” на перше місце?
Головна картинка ілюстративна
