Так! Це був він! Мій Олег! Старший майже на 18 років, але досі такий красивий! О, ці блакитні очі я не могла б забути ніколи.
Як я кохала Олега я не можу вам описати, всього- всього до краплиночки, кожнісіньку рисочку на обличчі, кожен жест, ходу, голос!
А сміх! Боже, як щиро і заливисто він сміявся! Я ніколи цей сміх не забуду. Олежику, як так?
Я була ще зовсім юною, вчилася на другому курсі університету, батькам було складно фінансово мені допомагати і я пішла на роботу. Там ми й познайомилися.
Олег був старший від мене на десять років, розлучений, у шлюбі залишився синочок. З дружиною вони розійшлися мирно, просто не склалося життя. Так він розповідав.
Але вже потім я зрозуміла, що не склалося, бо втрутилася його матір.
Вона завжди у все втручалася, але про це вже далі.
Попри різницю у віці, ми мали безліч тем для розмови: книги, музика, вірші…
Олег сам писав пісні і неймовірно гарно співав. Його спів посьогодні звучить у моїй голові! Як же сильно я його кохала!
Ми зустрічалися понад два роки. Це були і найкращі, і найгірші роки в моєму житті!
Найкращі, бо ми були разом, нам було так добре разом, що я не можу передати словами. І найгірші, бо нашому щастю перешкоджала його матір.
Коли Олег привів мене знайомитися з Іриною Станіславівною, то вона напрочуд радо мене зустріла, розпитувала де вчуся, які плани на життя. Ми гарно провели вечір і я окрилена таким прийомом їхала вечірнім містом до себе в гуртожиток.
Я вірила, що пані Ірина благословить наші стосунки, але сталося навпаки.
Коли Ірина Станіславівна дізналася, що я з села і живу в гуртожитку, то їй чомусь почало здаватися, що я претендую на її квартиру, що це єдина мета мого зустрічався з Олегом.
А далі вона перетворила наші стосунки з Олегом у суцільне випробування. Дзвонила до мене в гуртожиток, грозила, що доб’ється мого відрахування з університету, якщо я не відстану від Олега, що звертатиметься в деканат, що поїде до моїх батьків, що піде на роботу і розповість про мене таке, що мене ніде більше не візьмуть.
Я страшенно її боялася. Мені було лише 19 і протистояти дорослій жінці я просто не змогла. Звичайно, якби мені теперішній розум, то я б так просто не здалася, але тоді мені видавалося, що в руках цієї жінки безмежна влада. Яка я була наївна.
Ми продовжували зустрічатися таємно, але я добре розуміла, що ця людина не дасть нам спокійно жити.
Хоч Олег був найбільшим моїм коханням, найдорожчою мені людиною – ми розійшлися.
Мені було 22, Олегу 32! Я розуміла, що якщо не обірву стосунки, то Олег собі більше нікого не знайде, а його матір нам жити не дасть.
Можливо Олег мав бути рішучішим і поставити матір на місце, але я розумію, що він жив у атмосфері постійного тиску, тому отак запросто опустив руки і здався.
Я дуже важко пережила розлуку з ним, здавалося, що від мене відтяли половину і я просто не можу встояти на ногах.
Я перевелася у іншу область, закінчила навчання, вийшла заміж, маю двійко діток: старший син і молодша доня. Життя складалося добре, але й тут доля підкинути сюрприз!
Так сталося, що чоловіка перевели по роботі у місто моєї юності. Місто, що дивилося на мене Олегович очима. Місто спогадів і першого щирого кохання.
Тут я дізналася, що Олег так і не одружився, що мама продовжувала постійно втручатися в його життя!
Якось ми випадково зустрілися… Справжня буря почуттів огорнула мене і все те саме я бачила і в його очах. Ми дуже коротко переговорили, бо самі розумієте, у мене сім’я, діти.
Я не дуже хотіла, щоб мене бачили за розмовою з ним, не хотіла знову будити те, що так глибоко закопала у серці. Не хотіла, щоб чоловік знав, що я бачилася з Олегом, бо він мені і без того, ще дуже довго згадував моє перше кохання, ревнував сильно.
З того часу, як Олег побачив в місті, почав частенько появлятися у мене в районі, сидів під кущем, на лавці біля магазину. Я знала, чому він там сидить – бодай краєм ока на мене глянути. Я намагалася проходити непоміченою, розуміла, що йому дуже важко, як і мені, але не могла давати марної надії хоча б хвилинною розмовою, а може боялася, що ця хвилинна розмова і мене спонукає до рішучих дій. Я не знаю.
Згодом ми переїхали в інший район і я більше не бачила Олега. Думала про нього. Згадувала. Шукала в натовпі його очі, але більше не бачила. До вчора, поки не побачила таке дороге обличчя на світлині Алеї Слави.
Коли перший ступор минув мене неприємно вразила дійсність! Біля кожного портрета: лампадка, квіти, букети, біля Олега – пусто!
Що ж ви, Ірино Станіславівно, не спромоглися запалити свічку, біля світлини сина, якого так вперто тримали біля себе, не давали йому створити власну сім’ю, чи, бодай про людське око, поставити букета?
Олежику, хай тут, хай просто словами, Але я низько-низько вклоняюся перед твоїм подвигом! Лампадка вдячності вічно горітиме у моєму серці, допоки воно б’ється! Я завжди пам’ятатиму!
(Фото ілюстративне. Імена змінені на прохання автора).
