fbpx
Події
Я хочу жити тут. У своєму, дуже непростому, але рідному місті. Я не хочу європейських грошей, безкоштовного житла і міні-подорожей на вихідні мальовничими місцями

Я не під кулями і не під ракетними ударами.

Я можу ходити в кафе. І у нас на пляжах засмагають люди. Деякі навіть в морі купаються. Безстрашні.

Кажуть, що «не розуміють недолугих заборон».

Я маю гарячу воду і на базарах є майже все те, що було там і до війни.

Я іноді стою в черзі, щоб залити пальне в свою машину, тому я стараюсь раціонально використовувати бензин. Це, практично, єдине вагоме обмеження. Якщо не рахувати обмеження на наші життя.

У мене є електрика, тому жара за вікнами майже не відчувається.

Моє місто все ще мирне. Повітряні тривоги формують звичку і байдужість. Вибухи були. Тепер немає. Мозок хоче, щоб все так і залишалось.

Полеглих мого міста оплакують рідні. Невідворотність слова «ніколи» набула страшнішого змісту.

Інші думають, що хтось там, відомо де, вирішив нас зберегти. І у нас «все буде добре», «Одесу любить бог».
Красиві одеські жінки на червоних джипах (я так називаю їх умовно) добре почали розбиратися в тактичній медицині і тепер правильно формують фронтові аптечки. І ще знають, де терміново взяти теплики, як завезти автомобілі, і чому вже зараз треба перейматися амуніцією на зиму.

Періодично я відчуваю приступи гострої любові до свого міста. Тригером спрацьовує одна фраза. Якийсь епізод. Зустріч з давнім другом. Діалог на вулиці. Графіті на паркані.

Діти мого міста граються у війну. Спочатку співають «Червону калину», потім діляться на тероборону і ЗСУ. Потім сваряться і плачуть. Бо ніхто не хоче бути окупантами. А яка війна окупантів?

Знову з’явилось багато жовто-блакитних прапорців на авто. Знову, як 8 років тому, такий прапорець – ознака свого, своїх.

Знову, як і колись, тобі допомагають із замовленнями дронів чи тепловізорів під чесне слово. Бо гроші ще треба знайти, назбирати, попросити… «У мене трохи є, я оплачу, надішлеш, як будуть».

Я сплю у своєму ліжку і тільки зараз усвідомила, що це справді розкіш. Елементарна і недосяжна для багатьох.

Я часто прокидаюсь серед ночі. Іноді від далеких вибухів. Іноді просто так. Тягнусь за телефоном. Читаю: не хвилюйтеся, то наші. Або: збили ворожий безпілотник. Є ті, хто не прокидається. Тому що не спить.

Я знала, що буде війна. Мій товариш до останнього запевняв, що ні, не може такого бути. Потім, після перших днів, ми з ним розмовляли. «Як так, що ти знала і не готова?! А я не думав навіть, але я готовий».

Я не знаю, якою я уявляла війну. Точно не такою, якою вона є. Буча. Ірпінь. Херсон. Мелітополь. Азовсталь. Харків.

Моє серце зараз теж б’ється на сході. Саме на сході ми отримуємо свою власну індульгенцію. На гарячу воду. На власне ліжко. На солодкі черешні. На стиглий горох. На гаряче літо з квітучими трояндами.

Я не знаю, як буде далі. Мій настрій в ці місяці коливається від глибокого суму до неперевершеного оптимізму. Як і ваш настрій. Моя ненависть випалює мене зсередини. «Заміни слово ненависть на слово лють, так легше», – радить мені знайомий.

Я кожного дня намагаюсь підмітати свою планету. Краще б було, якби на ній не смітили. Але поки що смітять, поки смітять…

Я хочу жити тут. У своєму, дуже непростому, але рідному місті. Я не хочу європейських грошей, безкоштовного житла і міні-подорожей на вихідні мальовничими місцями. І ви не хочете. І мені хочеться обійняти всіх тих, хто поїхав, рятуючи своїх дітей. Хто не знаходить собі місця і плаче ночами в м’яку і пахучу чужу подушку.

Я не знаю, як буде далі. Знаю лише, що ми маємо вирішальну війну. За право жити українцями на своїй землі. Саджати квіти і картоплю. Цілувати дітей. Обіймати коханих. Ходити в кіно. Пити каву і вино. Варити борщ – з квасолею і без. Влаштовувати розбірки в Інтернеті. Обирати президентів і мерів.

Ми зараз маємо дуже важкий період. З втратами і горем. З відчаєм і болем. З пітьмою і безнадійністю.

Ми маємо вистояти. Розумієте?..

Zoya Kazanzhy.

Фото автора.

06/15/2022

You cannot copy content of this page