Я вийшла заміж в Одесу, там вчилася і там зустріла свого Толика. Жили ми добре, спочатку в гуртожитку, а далі нам дали квартиру однокімнатну. Ми дуже тішилися тому, як проходить наше життя, адже попереду мало бути лише щастя.
Але не так сталося. Дев’яності нас застали геть без копійки, хоч бери й рибу лови та смаж. Деякі так і робили, але ж як це ми, інтелігенція будемо до такого опускатися?
І тоді Толик сказав, що поїде в рейс, а я можу поїхати до своєї матері з дітьми, щоб хоч так якось вижити.
Так і зробили, донька не хотіла їхати, але ж куди дінеться.
– Доню, наш завод розпався, я вже не працюю, звідки ми гроші візьмемо? Треба це зробити, – казала я їй.
І отак якось переконала, ми приїхали в наш райцентр, діти пішли в школу, я шукала хоч якусь роботу. А далі мама й каже:
– Може, здавай квартиру комусь, а що? місто ваше курортне, в когось та й є гроші на відпочинок?
І я наважилася. Сама жила в подруги, але квартиру отак здавала, діти далеко. Чоловіка нема довго. Одні думки більші за інші…
Коли у нас через три роки все налагодилося, то я поїхала по дітей. Ні, до них приїздила, просто не на літо і на кілька тижнів, не більше. Мама з татом мене в цьому плані добряче виручили, бо й свою дачу мали та годували дітей, і мали роботу.
Де ж я думала, що за ці три роки моя Аліна так закохається в однокласника?
– Мамо, я буду тут вступати в училище, а Іван піде в служити, я його дочекаюся і ми одружимося.
Я не знала, що й думати і спитала маму, що то за хлопець.
– Та родина бідна, але наче нічого такий, – каже мені мама на те.
Вирішила я піти подивитися, що там за матір та що там за статки, раз таке діло. Мама моя ще ту ситуацію прикрасила, бо батьки Івана були ще ті чарколюби.
– Ти не підеш жити в ту стайню!, – нарозумлювала я доньку, – любов мине, а діти назавжди лишаться і хто їх буде годувати, як Іван піде стежкою батьків?
Але донька не хотіла нікого чути. Іван пішов служити, а вона подала документи на вступ в училище.
Не буду розказувати, скільки мені коштувало то все провернути, але прийшов Аліні лист з частини, що стався прикрий випадок. Донька була сама не своя, а я вмовила її переїхати подалі від того місця, де жив її коханий.
Я не мала й тіні докорів сумління, повірте. Та ж то молодість! Навколо купу гарних хлопців, вона молода, студентське життя її закрутить і буде щаслива і навіть того імені не згадає.
Донька ходила тінню кілька місяців. Але й потім якось не мала тієї легкості і радості від життя. Я наполягла аби вона вийшла заміж за гарного чоловіка і вони виїхали в Ізраїль. Там вона на світ привела двійко діток, ми з чоловіком до них переїхали і вже й забули за Україну.
І от я вже поруч з нею живу роки і бачу, що вона якась така, як тіло без душі. Чи то такий характер чи що, але нема у неї радості такої, всеосяжної, навіть, від своїх дітей. Просто мило усміхається і все.
Але вона живе в достатку, діти її так само. Вже й о онук є у неї, а у нас правнук. Та живи та тішся кожним днем. А вона наче той лимон зранку з’їсть і так цілий день.
Отакий характер в людини аби іншим настрій псувати, та кажу так на свою доньку, бо як це по-іншому поясниш? Бо я, як мати, зробила все і навіть більше аби вона була щаслива. Правда ж?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота