Ми розійшлися з чоловіком, коли Лізі було дев’ять років і вона категорично не приймала цей факт. Іван не був поганим чоловіком, але я не змогла пробачити його інтрижку, ось не могла і все. Мама і свекруха просили, вмовляли, чоловік теж обіцяв, що це востаннє, але я не могла більше довіряти.
Думаю, що через моє рішення всі так і почали подавати доньці цю ситуацію, не тато так вчинив, а мама ось така, не хоче тата пробачити, а тато хороший.
І отак Ліза чекала, коли я тата пробачу, а я вже будувала нові стосунки з Максимом. Через два роки ми зійшлися і стали жити втрьох і тут почалося для Максима веселеньке життя, бо Ліза його категорично не сприймала.
Ні подарунки, ні спільний час, ні розмови, ні час – все це не давало ніякого результату. Я не вимагала аби вона називала його татом, але хоч би не вела себе з ним так грубо.
Не помогло і те, що Іван знову оженився і у нього була мала дитина, вона чомусь мачуху сприймала краще, ніж вітчима.
Максим робив все і більше аби налагодити контакт з дитиною, вірніше, він виконував всі мої настанови, бо ж я краще знаю свою доньку.
І ось сталося так, що я мусила побути в стаціонарі кілька тижнів і дуже переживала, як вони справляться без мене, просила маму приходити і готувати їсти. але та сказала, що Максим її попросив цього не робити, а як вона так хоче носитися з продуктами, то хай несе мені.
Всі переживали за мій стан і я тим більше, бо на кого я дитину свою покину в разі чого? І ось приходить Ліза з Максимом, приносять мені їсти, спокійні. Розпитують що у мене та як, Ліза розповідає за школу, чоловік за роботу і все оте спокійно, врівноважено.
Напруження дало про себе знати і я аж просльозилася:
– Не звертайте уваги, я така рада, що ви біля мене обоє, для мене це дуже важливо.
Вони мене обійняли і пообіцяли, що так буде й надалі. Й справді, вони приходили разом і було видно, що все у них гаразд, навіть мама моя кілька разів була в мене вдома і казала, що в квартирі все прибрано і до ладу.
Я не могла надивуватися, адже все трималося на моїх плечах, єдине, що Максим купував продукти.
І ось все вже позаду, я вдома, всі раді і навіть відсвяткували цю подію. Ліза допомагає Максимові, далі сама робить уроки, каже куди йде і вертається вчасно від подруг, музика не гучно.
– Максиме, то точно моя донька?
– Наша донька, Марино, – каже він.
– Як це сталося?
– Та все дуже просто. Ми з нею поговорили відверто, вона розумна дівчинка і все зрозуміла.
– Але я сто разів з нею говорила і все пояснювала!
– Так, але ти не давала мені з нею поговорити, тільки переказувала якісь запевняння від мене. А тут я їй сказав, що ти у нас одна і я особисто не хочу тебе втратити, тому маємо якось старатися аби ти одужала і думала про своє здоров’я. А не про те, як нас помирити. Отак ми заради тебе й здружилися, а потім нам раптом стало цікаво разом і готувати їсти, і тримати чистоту.
Я навіть зраділа, що потрапила в стаціонар і що мої рідні об’єдналися заради мене, бо хто знає скільки б ще сил та нервів треба було прикласти аби все було у нас добре. Тим більше, що Максим і так приділяє багато часу для родини, а не так, як мій перший чоловік.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота