Я росла з двома сестрами і одним братом в невеликому селі, всі наші працювали в колгоспі, діти вчилися до восьмого класу, а там хто заміж, а хто в райцентр вчитися. Я закінчувала школу на відмінно, вчителі мене хвалили і казали, що можу поступати в педагогічне і бути у них на заміні.
Коли я сказала матері про те, що хочу далі вчитися, то вона лиш руками сплеснула:
– На які гроші? Ти не бачиш, що у нас купу ротів і рук не вистачає, а вона вчитися!
Я глянула на батька, але той наче й не чув, що мама каже.
– Засидишся в дівках і що тоді? Сама будеш жити і де? Ти біля нас навіть не думай жити, бозна де дівчата ще будуть!
Я сама ніколи за межі села не їздила, тому така материна категорична заборона мене наче прибила до землі.
– Он в контору треба на склад рахівницю, от і йди. Нема чого з батьків гроші тягнути.
Я знала, що вона грошей не має, бо що тоді платили, а як щось урве продати на базарі чи виміняти, то вже було добре.
Далі до мене посватався один хлопець, а мати й радити:
– Не дивися на красу, не буде на інших заглядати, а так підеш в невістки і нам легше і сама матимеш куточок на старості.
– Та не хочу я за нього!
– А хто хоче? Треба! Ти не розраховуй тут при нас лишитися! Йди!
Отак я вийшла заміж, свекруха у мене була жінка добра та й чоловік теж непоганий. На світ з’явився мій син, якого я любила за всіх і вся. Жила ним, турботами та надіями.
З часом колгосп розвалився і чоловік подався на заробітки, я його чекала вдома. Він спочатку переказував гроші, а далій перестав, написав, що знайшов іншу жінку і не вернеться.
«От тобі й вірним буде», – гірко усміхнулася я.
Свекруха переписала на мене хату і запевнила, що ми її рідні люди. Я тоді ще була молода, що таке двадцять вісім років.
Далі нашу ферму купив приватний власник і потроху люди верталися на роботу. Та й почав до мене залицятися один дуже гарний чоловік. Петра всі знали, як гульвісу, та й я знала, що він не надійний.
Але як тобі таке на вухо шепочуть, що аж душа з тіла в небо летить, то яка різниця? Свекруха сказала, що прийме його до нас до хати і так і зробила. На світ у нас з’явилася донечка, я геть по-іншому подивилася на подружнє життя і стала думати про те, чому мати моя зі мною так учинила з самого початку, адже я стільки років втратила надаремно, фактично скніла, а не жила.
Не довгим було моє щастя, бо побіг Петро до іншої жінки, а далі ще до одної, а потім і не стало його в дорозі до нової любові.
Мої брати і сестри роз’їхалися по світах і батьки мої самі залишилися. Тоді мати й прийшла до мене:
– Лишай сина зі свекрухою, а сама ходи до нас жити, ми вже старенькі і нас доглядати треба.
Знаєте, мені було трохи совісно перед свекрухою, що я й чоловіка нового привела і тепер вона чужу онучку бавить, тому й згодилася. Синові тоді вже було шістнадцять років і я подумала, що я йому вже й не потрібна.
Отак я з донькою прийшла назад в рідний дім і наче змаліла – те не так роблю, се не так, там її перед людьми скузую, там гроші їм треба дати, бо нащо мені, а вона краще знає, як ними розпорядитися.
– Ти собі заробиш, а ми вже в літах!
Ні, я не вернулася до свекрухи, бо знала, що скоро онук стане геть дорослим, приведе невістку в дім, то нащо туди-сюди бігати. Отак лишилася при батьках у вічному невдоволенні всім.
От тому й не можу собі пояснити – чому мені мама так постелила? Як ви гадаєте?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка