Одного разу сталося так, що мені не було де жити і на що. Я вирішила вирушити на заробітки, але був один нюанс – син. За допомогою звернулася до бабусі, адже батьків на той час уже не було на світі.
— Я завжди рада тобі допомогти. Нагляну за правнуком. – сказала бабуся
І я поїхала. Надсилала їм гроші. Раз на два місяці, якщо могла, відвідувала сім’ю. Син був дуже радий мене бачити.
— Я тебе дуже люблю і завжди чекаю, мамо, — казав він мені.
Через три роки моє життя почало налагоджуватися. Я повернулася до рідного міста і влаштувалася на роботу. Зараз живу у свого нареченого. Ми з ним готуємося до весілля.
Але є один нюанс. Я хочу забрати сина до себе. Мій коханий згоден:
— Син має рости з матір’ю. А те, що рідному батькові не потрібен, то нічого. Навіщо дитині такий батько? Я постараюся стати для нього татом.
Проте бабуся несподівано виступає проти:
— З якого дива я повинна відпускати дитину фактично до чужих йому людей? Переїжджай до мене і живи з нами, онуко. Навіщо тобі створювати сім’ю, якщо ми є? Мені треба переконатись, що ти гарна мама і що я можу довірити тобі свого правнука.
Я розумію, що син уже звик жити з прабабусею, і вона його дуже любить. Псувати стосунки з нею не хочу категорично.
— У чому питання узагалі, – каже наречений, – Подякуй, але ти є мама. Тобі вирішувати, що і як. Так, тобі було не просто, але наразі все прекрасно і ти можеш спокійно дитину виховувати. Просто скажи їй що її допомога не потрібна.
Але я розумію, що бабуся може й не пережити такої моєї заяви. Як же мені не зіпсувати стосунки і все ж жити з моїм сином?
Головна картинка – pexels.
