fbpx

Я й сама на Семена позирала і не раз та не два на день, але де ж я знала, що сусідка Славка свою доньку підіб’є під ту оказію? Я все на власні очі бачила, як та до нього кралася, а він вже з хворостиною її піджидав. Але не такої кінцівки я для неї хотіла

Отож, відколи донька Семена розвела на городі цілу плантацію лохини, то від сусідок нема у нього нема відбою, кожна хоче прийти і ніби ягоду попробувати. Але насправді, запримітити, який кущ поцупить.

Розумієте, побутує така думка, що вкрадене з городу прийметься і буде рости краще, ніж в господаря. Не питайте мене звідки така прикмета, але є.

Отож, я зранку та до вечора пильнувала за Семеном, щоб знати, коли він відлучається по пенсію, а, коли лягає спати, щоб прийти і собі викопати кущик та посадити.
А сусідка Славка на це діло підбила свою сорокарічну доньку, яка до неї приїхала на вихідні. Бачила я, що йде Люся крадучись в материній чорній хустці, бачила й я те, що Семен слідкує за городом і тільки вдає, що дрімає на осонні, а збоку вже хворостини наготовлені.

І ось зустріч! Свист, скрик і ось тут Семена таки прибило, але не громом. А почуттям. Він у нас удівець віковічний, а тут побачив молодицю і все.

Поїхав до міста, накупив чорної фарби та намастив вуса і голову, наче той Павло Зібров, їй бо! Капелюха нап’ялить та туди-сюди попри сусідчину хату походжає, а тоді давай ще й заходити, бо й молока йому треба, і сиру, а ще краще сметанки.

А мене ж усе шкребе! Я йому й з городом помагаю, я йому й молока заношу, а він міської захотів!

А Славка швидко склала два плюс два і давай доньку підбивати, що за букет лохини, вона з ним так і бути посидить трохи під горіхом.

Той не довго думаючи, викопав три і приніс сусідці та все воркує та розхвалює лікувальні властивості ягоди, скільки там вітамінів і купу іншого. А Люся очима кліпає та на бриля і вуса позирає.

А чом не позирати. Коли вона вже двічі розлучена, двоє дітей, а тут пенсіонер і пенсія то стабільніша від зарплати!

Ходив би Семен отак ще павичем довго, але якось почув, як Люся з приятельками йому кістки перемиває, ходу копіює і розмову улесливу передає. Подруги аж по підлозі катаються, а Люся й каже:

– Якби не мамина лохина, то я б вже давно була в місті, там у мене такий кавалер, що аж п’яти терпнуть, а я маю тут бути, відпрацювати за кущі.

Дівчата покотилися зі сміху, Семен чорніший за свої вуса вернувся додому. Коли на наступний день Люся принесла йому сметани і питає, чи він бува не прихворів, бо щось його не видно, то він сказав, що очі б його її більше не бачили, а як ступить ще раз на його обору, то лозина буде напоготові.

Люся щаслива поїхала додому, Слава свої кущики леліє та підливає, а одна я без нічого, з носом, як то кажуть.

– Семене, ходи до мене пообідаєш, бо геть ти змарнів, – кажу йому через паркан.

А той і прийшов. А у мене ж картопелька та з кисляком, цибулькою зі сметанкою полита, аж душа радіє.
Поїв він та й на обід прийшов, а далі й на вечерю.

– Знаєш, Катерино, – каже мені, – таке у тебе молоко квасне смачне, наче беріг ложкою ріжеш. До віку б таке їв.

– А ще б лохини та зі сметанкою і цукром посипану, – мрійливо кажу йому.

– То без проблем, як тільки зродить, то одразу тебе першою ж і пригощу.

Тепер так і живемо, я чекаю на лохину, а він смакує кислим молоком.

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page