Андрій не йшов — він готувався йти. Подумки репетирував промову. Вибирав костюм. Навіть начистив черевики. Тому що такі речі їх треба робити з гідністю. Не як зрадник, а як чоловік, який прийняв «зважене рішення». Щоб дружина, звичайно, посумувала, але зрозуміла: ну що ж, буває, кохання минулося. І відпустила. Без зайвих слів.
Він зайшов у кухню. Олена стояла біля раковини, розбирала пакети. Домашня. Ледь розпатлана. У халаті. Навіть не обернулася.
– Олено, нам треба поговорити, – сказав він, стримано, наче його знімали на приховану камеру.
– Говори, – байдуже відповіла вона, витягаючи з пакета курячі гомілки.
– Я… йду, – сказав він, роблячи паузу, як у театрі. Чекав на реакцію.
– До Світлани? – спокійно уточнила вона.
Він оторопів. Пауза стала ніяковою. Він чекав абсолютного здивування, а отримав буденну поінформованість.
– Звідки ти знаєш?
– Андрюшко, любий, ти поводишся як підліток. Телефон під подушкою, парфум відрами ллєш, сорочки раптом почав випрасовувати. Смішно ж. Думаєш, я не бачу?
Він відчував, як здіймається хвиля роздратування. Де драма? Де сльози? Де спроба втримати? Він був готовий до них. А тут – тиша. І ніж кухонний стукає по обробній дошці.
– Ти не хочеш… зупинити мене?
Вона поклала ножа. Підняла на нього очі. Без злості. Без розгубленості. Просто дивилась.
– А навіщо? Якби хотіла, ти б не збирався йти.
Він застиг. Це було за планом. Зовсім не за планом.
– Я думав, тобі буде важко.
– Важко? Було. Два місяці тому, коли зрозуміла, що ти вже не зі мною. Тоді й поплакала. А зараз… Зараз просто не бачу сенсу тримати.
Він мовчки сів за стіл. Пальці ковзнули по чашці – білій, з затертим малюнком, купленій разом років п’ятнадцять тому. Він уперше за довгий час подивився на кухню як незнайомець: чайник, який свистить не в тему, старі магнітики на холодильнику, табуретки з протертими сидіннями.
І на дружину – наче вперше. Стільки років разом, а відчуття, що вона давно в іншій кімнаті. Або в іншому житті.
– Я… можу зібрати речі?
– Звісно. Каву будеш?
Він кивнув головою. Мовчки. Йому раптом стало дуже холодно. Наче це його щойно залишили. А не навпаки.
Світлана не писала. Вже майже годину. Він увімкнув телефон – ні повідомлень, ні пропущених. Хоча знала, що зараз він мав «все вирішити». Вона навіть казала: «Я чекаю на тебе, Андрійку». А зараз… тиша. Як у темному коридорі.
– Може, подзвониш їй? – Запропонувала Олена, роблячи ковток кави.
Він не відповів. Відкрив месенджер. Нарешті – коротке повідомлення:
– Андрію, не приїжджай сьогодні. В мене складний день. Напишу згодом. Пізніше. Напишу. Не чекаю, не люблю, не як ти там. Просто – не приїжджай.
Він перечитав. Ще раз. Сів на край дивану. Пальці тремтіли.
– Ну що, – запитала Олена. – Щось змінилося?
Він не відповів. В середині все стиснулося. Через те, що сам зіпсував усе, що в нього було.
Потім все сталося швидко. Олена відкрила шафу, кинула на ліжко сорочки, джинси, кілька светрів. Звичайний такий «збір речей». Без докорів, без слів просто — логістика.
– Стривай, – сказав він.
– Що?
– Я… Я, мабуть, поспішив.
Вона глянула на нього, як на знайомого, якого не бачила багато років. Спокійно. І якось навіть лагідно.
– Правда? А мені здавалося, що ти був певен. Ти ж казав: “Я не хлопчик, я все обдумав”. Адже так?
Він стиснув виски. Світлана мовчить. Олена не тримає. А він – на роздоріжжі. Але вже без дороги назад.
– Давай поговоримо… – тихо сказав він.
– Про що? Як ти два місяці жив подвійним життям? Про те, як сподівався, що я валятимуся в ногах, благатиму, плакатиму? Не буду, Андрію. Я не жінка, яку вибирають по розкладу. І вже точно не запасний аеродром.
Він зітхнув. Все, що вона казала, – правда. І це було нестерпно.
– Олено, я не хочу йти.
Вона зітхнула втомлено. Глибоко. Потім узяла валізу, подала йому.
– А я хочу, щоби ти пішов. Тому що я заслуговую на краще. Людину, яка не вагається між мною та Світланою. Яка не чекає, поки його проженуть, щоб згадати, де його дім.
Він стояв у коридорі. За спиною – запах кави, знайомий голос, усе, що було його життям. Попереду – невідомість. І більше нічого.
Олена відчинила двері. Холод обік обличчя.
– Тебе відвезти кудись? Чи сам дійдеш?
Він похитав головою.
– Ти правда мене виганяєш?
– Ні, Андрійку. Я тебе відпускаю. А це набагато сильніше.
Він спустився сходами. Валіза здавалася важкою. Чи просто минуле не давало йти. Він вийшов надвір. Вперше за довгий час один. Без упевненості. Без кохання. Без дому.
А вона лишилася там. У теплій кухні. З чашкою кави. Спокійна. Впевнена. Сильна.
І це було справедливо.
Іноді чоловік іде, думаючи, що його триматимуть. Але йде не зі стосунків — а від жінки, яка в якийсь момент перестала боротися за нього. Не тому, що розлюбила. А тому, що полюбила себе.
Якщо ви колись були на місці Олени, напишіть. Поділіться. Нехай інші жінки теж побачать: іноді справжня сила — у тому, щоби не тримати.
