Я ледь додому від матері дійшла. Навіть, Тамара Ігорівна з порогу не кинулась повчати, а “донечкою” назвала і і узявши за руку відвела у кімнату. Коли вона запитала що мене непокоїть, я й відповісти толком не змогла. Просто переповіла нашу із мамою розмову. Свекруха і та була вражена.
Мама моя поїхала на заробітки одразу ж після того, як я школу скінчила. Вона б іще раніше туди подалась, однак бабуся категорично відмовлялась залишатись зі мною:
— Дитина повинна бути коло мами.
За роки своєї роботи мама ніколи не передавала грошей мені так, як це робили жінки із нашого села. Про торби і одяг, я теж мовчу, адже ж нічого з того я не бачила. На свята мама телефонувала з “найщирішими” поздоровленнями. Все на тому.
Навіть бабуся моя і та передавала щопонеділка мені торби повні продуктів. Коли мені потрібна була обновка яка. ми із бабусею складали свої заощадження і я їздила по комісійним магазинам у пошуках того, що мені було потрібно. От так і жили.
На весілля мама була запрошена, але не з’явилась. Вона ж тоді саме із подругою у Єгипті відпочивала і не вважала за потрібне перервати свою відпустку. А й справді? Навіщо? Але нічого, поруч була бабуся і родичі зі сторони чоловіка вважали. що саме вона і є мені мамою.
Ми із чоловіком жили окремо багато років від свекрухи. У неї квартира хоч і двокімнатна, але крихітна. Та й я не горіла бажанням часто зустрічатись із Тамарою Ігорівною:
— Тримайся від мене якнайдалі. – сказала вона мені на весіллі ще, – Характер у мене не подарунок, самій інколи противно стає. Хочеш мати сім’ю і бути щасливою – обходь мене стороною.
Так ми собі на відстані руки витягнутої і жили, аж доки одного дня, мій світ не полетів шкереберть. Мій чоловік занедужав і серйозно. Почались нескінченні походи по спеціалістам. каруселі оглядів і аналізів. Гроші танули і свої і позичені.
Зрештою, одного дня, ми не мали іншого виходу окрім як переїхати до свекрухи. Саме тоді я і зрозуміла що вона мала на увазі, коли просила триматись подалі. У побути Тамарі Ігорівна була нестерпною. Могла, аж ногами тупотіти через дрібницю. Все мусило бути рівно там де вона його поклала. А із дітьми такого не буває, як і тиші, до якої вона звикла.
Коли не стало мого чоловіка, саме мама моя повернулась із заробітків. Вона мені дуже співчувала, але якось по-своєму:
— Це не кінець життя, – казала вона мені так, ніби про похід у магазин розповідала, – зрештою, я теж вдова. За кілька років і не згадаєш.
А одного дня вона запросила мене до себе на гостину. Я щиро здивувалась, про яку то гостину могла бути мова, якщо наша хата в селі. Поїхала за вказаною адресою і побачила новобудову. Виявилось, що мама моя собі придбала квартиру у тому будинку. Завела вона мене і в квартиру поруч де було зроблено неймовірно дорогий ремонт:
— Цю в оренду уже здала, – ділилась вона зі мною діловито. – За рахунок ремонту і локації гарні гроші капатимуть.
Я на ватяних ногах повернулась у дім свекрухи. Якщо чесно. то й сліз не було. Ніби у слоїку якому була, аж гуло у голові.
— Доню. – мовила мені свекруха тихо, – Ну така вона у тебе, що поробиш. Але ж і я ще є, ти не забувай. Думала я на днях. Оце, щоби ти не терпіла мої вічні причіпки, аби я не сходила піною, давай продамо мою квартиру і придбаємо будинок у моєму селі рідному. Я дізнавалась там дім продається великий, на два входи. На роботу на годину довше їхатимеш, але все просторіше нам буде. А я гусей заведу і курей. Буду із ними стосунки з’ясовувати.
Та розмова відбулась три роки тому. Ми нині мешкаємо у своєму великому будинку. Будить нас щоранку картатий півень і голосне невдоволене “цить” свекрухи. Вона не змінилась, й досі їй усе не так, але я щиро кличу її “мамою”.
А моя рідна мама?
— Діти виростуть, то й ти поїдеш на заробітки, аби вирватись із цієї нужди. – каже мені коли на гостину приходить, – знаєш, тобі ще трішки потерпіти і все налагодиться.
Вона ходить до косметолога, купує речі лиш у дорогих магазинах і виглядає молодше від мене. Ми із нею спілкуємось, швидше, як добрі знайомі.
— Такі кросівки класні придбала, – може зателефонувати мені опівдні. – всього п’ятсот доларів. Уяви яка шара? Оригінал, лімітована серія, просто мрія.
Я завжди після таких розмов довго прийти до тями не можу. Так, то мамине життя і вона сама на нього заробила. Я все розумію, але, чому ж мені так нестерпно гірко на душі?
Скажіть, невже це нормально? Так і повинно бути, чи то я якась не така?
Головна картинка ілюстративна.
