Я ледь занесла у квартиру ті торби, руки вже ледь тримали вагу. Зайшла на кухню, звичним рухом відчинила холодильник, аби усе розкласти і отетеріла. Спочатку ж думала – здалось. Але ж ні, коли поглянула на дверцята таки побачила прикріплене магнітом фото колишнього чоловіка і його нової родини. Я поглянула на Ірину Вікторівну, а вона робить вигляд здивований:
— Аню, а що ти хочеш, він же син мій і то мої онучатка. Поглянь які гарні, на татусика синочок схожий. А доня? то ж я у дитинстві.
Тієї миті я раптом поглянула на себе зі сторони. Що я тут роблю? Оці торби… чого я мушу їхати через усе місто, аби все це сбди привезти? Мене ж діти вдома чекають, уроки треба робити, та й виморилась я. Навіть холодильник не зачинила, залишила усе як було. ключі від квартири поклала на стіл перед Іриною Вікторівною і вийшла не попрощавшись.
Уже п’ятий рік пішов, як я розлучилась зі своїм чоловіком Павлом. Хотілось би сказати “першим” та поки він єдиний у моєму житті.
Жили ми із ним у парі не повних вісім років. Ще до одруження ми довго зустрічались і в мріях своїх бачили велику родину. Він один у мами, та й я сирота. Нам дуже хотілось, аби наші діти мали багато рідних у цьому світі і ніколи не знали, що то таке – бути самотнім.
Спочатку. у нас донька із сином з’явились із мінімальною різницею у віці. Павло був гарним батьком і чоловіком. я була щасливою дружиною. Разом ми і вночі до малих вставали і гуляти з ними ходили. Діти були бажані і в радість нам обом.
Коли ж я зрозуміла, що при надії втретє, мій чоловік на руках мене від щастя носив. Ми задумались про те, що потрібно житло розширити, адже моя квартира однокімнатна. яку я від держави отримала, ледь нас чотирьох вміщала.
Планів у нас було дуже багато, але раптом занедужала мама чоловіка – Ірина Вікторівна. Ми й так заощаджень не мали, адже все йшло на життя, а тут постійні і досить великі суми в аптеку. Та й я при надії, а на це також не малі суми йшли.
Не знаю, якої саме миті, але мій чоловік раптом змінився. Спочатку я не могла повірити у те що очі бачили. Не та ситуація була, все бігли, зайняті. Однак, за якийсь час він віддалився на стільки, що й сліпий побачить і зрозуміє – щось не так.
Я сама викликала його на розмову і почула те, чого чути не воліла зовсім. Так. має іншу і давно. Поки не знає. що робити і як бути, адже я при надії і діти, та й мама. Але та, інша, вона також чекає від нього поповнення. ще й попросив його не чіпати, адже йому важко нині дуже.
Першим поривом було виставити за двері, але я швидко себе опанувала. Діти, майбутнє немовля, його мама. я сама не впораюсь і любов і образа тут абсолютно ні до чого. Терпіла, копалась у собі намагалась зрозуміти де і коли я зробила помилку, на руках його носила. Але він пішов.
Одного дня він просто не повернувся з роботи. Я саме на восьмому місяці була, а його немає. На дзвінки не відповідає, я вже казна чого собі надумала, а він лиш повідомлення надіслав пізніше:
— Прости, пробач, але я її кохаю. У мене син.
Він залишив тоді не тільки нас, але і маму свою. Ірина Вікторівна в стаціонарі, я одна на всіх, але встигнути не можу, адже повзаю заледве. Зранку в автобусі із судками їжі до свекрухи, потім увечері. дітей в садок, потім додому, домовитись із сусідкою, аби побула поки я не відвідаю свекруху.
Але впоралась. Добре, що хоч роботу маю уже який рік віддалену. Те що починалось як хоббі, раптом стало основним джерелом прибутку. Так, телефон постійно в руках, рідко й дітей бачу, але ж інакше б ми й не вижили.
Свекруху я навіть після розлучення не покидала. Їздила до неї із дітками, часто залишались на ніч. якщо самопочуття її підводило. Раз на тиждень, я для неї їздила у гіпермаркет і закуповувала усі необхідні продукти на тиждень.
Того разу я теж із торбами важезними приїхала. Саме зарплатня прийшла трішки більша, ніж завжди, тож я вирішила побалувати свекруху – накупила смаколиків і сиру її улюбленого дорогого. Але, коли підійшла до холодильника, то мало свідомості не втратила від побаченого: на дверцятах подарованим моїми дітками магнітиком, було прикріплене фото нової родини мого колишнього. Гарне, професійне, видно. що робили у студії.
Я зрозуміла, що свекруха мені чогось не договорює. Навряд чи вона отримала ці фото поштою, правда? Значить, не все так є, як вона мені каже і колишній не тільки спілкується із мамою, але й на гостину завітав. Більше того, у них настільки стосунки теплі, що вона навіть фото із ним на видному місці розмістила.
Мені раптом стало гидко і неймовірно шкода себе. А найприкріше це те, що свекруха нічого особливого у тому що сталось не вбачає:
— він мій син, Там теж мої онуки. Як ти не розумієш?
Не розумію і не хочу. Як не маю бажання більше з нею спілкуватись. допомагати і летіти при першому ж поклику.
Дзвонить. хлипає в трубку. голосить, каже, що нікому не потрібна і геть сама у світі залишилась. Просить не покидати її одну, адже вона не впорається, здоров’я не те.
Але в мене перед очима постає та фотокартка і ні жалю, ні навіть співчуття.
Є син, є онуки, то які питання до мене – абсолютно чужої людини?
Ну скажіть, хіба ж я не права?
Головна картинка ілюстративна.
11,10,2023
