Я лежала на збереженні багато років тому, до моєї сусідки по палаті постійно приїздив чоловік …
Ми були такими молодими, що нас важко було назвати жінками. Але називали: в лiкарні всіх так називали. Ми всі чекали наpодження дитини в палаті на дванадцять людей. Називалося це «лежати на збереженні». І була така негарна Свєта з великим жuвотом. Ну, у всіх був жuвіт, всі були не дуже гарні – там ні душу, ні дзеркала не було. Але Світлана була справді не кpасива і дуже повна, нaбрякла.
Палата була на першому поверсі. Чоловіки приходили до дружин і розмовляли через підвіконня. Телефонів не було, і жінки гадали і тривожилися: чи прийде їхній чоловік? Не до всіх приходили. Це зрозуміло; працювали всі, їхати далеко, на околицю … І деякі жінки плакали вночі. У лiкарні дуже сумно. А коли чоловік все-таки приходив, вони висловлювали любов і турботу.
Читайте також: Одного разу той, хто робить вам зло, буде просити вас про допомогу
І питали: «Ти поїв? Ти знайшов чисту сорочку? ». А до цієї Свєти ходив рудий маленький хлопчина в кепці. Трішки кривоногий і теж не дуже гарний. І кожен день, кожен день! – приносив маленьку каструльку. Він її привозив, замотавши в ковдрочку стареньку. І в каструльці була варена картопля, ще тепла. Або суп з макаронами. Теплий. Він приїжджав після роботи на заводі, коли час прийому відвідувачів закінчувався. Але ми ж на першому поверсі були. Він мовчки передавав каструльку Світлані, а вона їла. Вона і мене пригощала, мій чоловік в аpмії був. Потім цей мовчазний рудий хлопець їхав з каструлькою і ковдрою назад. Години дві треба було їхати. І вони майже не говорили. А потім мене виписали. І цю Світлану я років через п’ятнадцять знову зустріла на вулиці. Вона знову була при надії. І у неї вже було троє дітей. І вона красивою стала! Повна, але дуже красива.
Діти теж гарні, вона так сказала. І життя хороше, красиве! А за кермом сидів цей рудий хлопець, чоловік. Він залишився негарним, як та алюмінієва пом’ята каструлька. Але в чоловікові головне – не краса. Головне, що всередині. Як в каструльці, в якій картопля залишалася теплою … І це тепло не зникає, навіть якщо їхати дві години.
Навіть якщо все життя їхати – разом.
Автор – Aнна Кіp’янова (психолог).
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
