fbpx

Я могла її й не попереджати, але ж то чужа дитина і її мати б могла їй сказати – зупинися, не все так чарівно, як тобі в вуха щебечуть. Але що?- Що казала, що не казала, але вона все-таки піддалася і хай тепер на себе нарікає

То була моя підсобниця Марія, дівчина з сусіднього села, їй було недалеко до роботи, а гроші платили непогані на будівництві. А вона що – вона ріже, чистить, розкладає, миє, а я лиш командую та пробую чи смачно наварено. Все має бути ситне і вчасно, бо бригада хоче їсти, щоб мати силу працювати.

А чоловіки як поїли, то їм і пожартувати хочеться, а мені вже шістдесят, то не дуже й пожартуєш, хіба

Микита, наш сторож сімдесятирічний, для якого я ще молодиця.

Тому й кидають оком на Марію, а особливо язикатий Віктор, вже так навколо неї крутиться, як той кіт навколо сметани.

– Ой, дивися, дівчино, – кажу їй, – Бо одружений він.

– Як одружений?, – кліпає Марія.

– Та отак.

– Але ж він сказав, що ні.

– Ага, всі вони так кажуть. Як не розлучений, то самотній, то в пошуку, а вдома жінка й діти чекають… Так, що дивися добре.

Але ж де вона мене слухала? Вуха розвісила і аж побігла бігом за Віктором, впевнена, що він от-от покине жінку.

А я що? У мене купа роботи і за тим треба слідкувати, і за цим… Що мені чужа дитина?

Звичайно, чула я смішки, чула як Віктор хвалиться перед друзями, як хлопці дивляться на Марію і чекають, коли ж він її покине, тоді й вони матимуть шанс.

А Марія… ой, тішилася, як мала дитина і заглядала в рота Віктору, все чекала, коли він піде з родини і якось мені проговорилася, що Віктор зняв для них гніздечко.

Я лиш головою хитала… Чим вона думає?

Ходила Марія така щаслива не дуже довго, бо якось поїхала до себе додому на кілька днів, а потім вернулася в своє гніздечко і виявила там речі іншої жінки.

– Розумієте, він каже, що пустив друга з дівчиною…

– І ти що, – питаю, а сама й не вірю, що в такі казочки та можна повірити.

– Та не знаю, може…

Я махнула рукою. А що мала казати, як вона так вчепилася за свою ілюзію, що й відпускати не хоче? Тут волом її від того Віктора не відтягнеш.

Аж через якийсь час нема моєї Марії. Просто не прийшла. Я до директора.

– Та розрахувалася вона, – каже, – Я тобі нову помічницю шукаю.

– Але вже давайте якусь молодицю з характером, – кажу, – Бо мені потрібна стабільність.

Я там працювала добрих два роки, поки закінчилася будова повністю. Про Марію я вже й не згадувала, аж якось іду містом – йде з хлопцем.

Вся така щаслива, світиться.

– Ой, Ніно Петрівно, як я рада вас бачити! Познайомтеся з моїм хлопцем. Це Олег.

Виявляється, що вона працює і зустрічається, усе в неї добре і вже є в планах спільне життя. Про Віктора вона не питала і не згадувала, я розуміла, що не хоче перед хлопцем питати.

Я була за неї дуже рада і на душі мені стало спокійно. Так, обпеклася вони сильно і мрії свої розбила, хоч її й попереджали. Але ж сама знайшла в собі сили вийти з тієї ситуації і стати щасливою.

А той Віктор ще не одну дівчину в ту квартиру водив та так доводився, що й якась і жінці донесла. То одразу поїхав Віктор додому перепрошувати і запевняти, що то все наклепи і він любить лише жінку.

То так хлопці між собою говорили та зловтішалися.

Отака історія, що кожен має пройти свій шлях, як би тобі щось радили чи не радили.

Фото Ярослава Романюка.

You cannot copy content of this page