– Та ти йому виварюєш, бо чоловіка не маєш. Може, пора вже й про особисте подумати?, – каже мені напарниця.
Ну, яке особисте? Я вже десять років самотня, бо чоловік мене покинув, то вже так звикла, що й не знаю для чого мені той чоловік і треба.
Та й тоді мені не було важко. Бо чоловік був у мене суто номінально, то в відрядженнях, то допізна на роботі, то на рибалці. А я мусила знати, де перекрити воду, кому подзвонити, якщо проблеми з газом, світлом чи водою. Про виховання доньки взагалі мовчу, чоловік тільки гладив її по голові, щипав за щічку і казав, яка вона молодець, але татові треба відпочити, він стомився на роботі.
От добре, що Оленка заміж вийшла, то тепер зять всі дверцята в шафах підкрутив, крани замінив, замки поставив. Для чого мені чоловік?
– Для душі, – хихоче напарниця.
– Яка душа в п’ятдесят три роки? Ти жартуєш? Я забула, коли на пляж ходила.
– А ти згадай! То тепер до тебе діти приходять, поки свої маленькі. А як виростуть, то що? Будеш в вікно заглядати!
Наче, правда. Я котів не любою і собак також, то буду одна заглядати в вікно? І так мене слова напарниці вчепили, що я ні про що не можу думати, як про те, що ж зі мною буде далі?
– Я тобі такого кавалера піджену, – каже мені, – що вік дякуватимеш!
Я подумала, що нічого не втрачаю від такого знайомства, тому погодилася. І ще гріла думка – а коли й, справді, буде той єдиний?
На неділю я наготувала салатів і запекла гомілки, поставила торт настоюватися в холодильник, плаття вдягла, губи намалювала. Жду.
В двері задзвонили і я побачила гарного чоловіка в костюмі і з букетом квітів. Мені вже купу років квіти не дарували, тому було приємно дуже їх отримати.
Сіли до столу, Пилип їсть та кривиться, те не досолила, те перетримала, торт надто солодкий, вино дешеве.
Я взяла букет квітів і кинула за ним в двері.
Не могла заснути всю ніч і перебирала рецепт, підходила до холодильника і куштувала, все наче добре. Прийшла на роботу з отакенною головою.
Думала, що я безнадійна, але тут інша колега й собі порекомендувала чоловіка.
– Вдівець і пенсія хороша!
В неділю знову варила і парила, одягала плаття і фарбувала губи. Семен був … круглий… Їв з апетитом, витирав спітніле чоло і далі їв. Сказав, що палить в квартирі і струшував попіл в вазон.
– Де у тебе спальня, – спитав, підморгуючи.
Виперла його з хати, провітрювала вікно цілий день, далі прийшлося прати штори і відмивати кухню. Цілу ніч не спала і думала чи не такий вже й шкідливий той дим?
Прийшла на роботу з отакенною головою, де була одна думка – навіки самотня.
На поміч прийшла ще одна колега, сказала, що чоловік хоч і не красень, але господар.
Прийшла неділя. Варила. Парила. Одягла сукню. Намалювала губи. На порозі стояв невисокий чоловік в ще певно весільному костюмі. Тримав в руках одну квітку, добре, що не дві. Їв все і хвалив. Додав воду в батареї, відрегулював холодильник, щоб не морозив занадто, відремонтував пральну машину. Просто руками. Лишився на ніч!
Не могла заснути від богатирського храпу.
Перевертала, будила, крутила ніс. Зранку прокинулася з отакенною головою, де була лиш одна думка – на якого мені це все треба?
На наступну неділю прокинулася о дванадцятій, попила кави, посиділа за серіалом, уплітаючи еклери. Абсолютно щаслива.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
