Я на Великдень їхати додому не збиралась. Справа в тому, що донька моя ремонт у домі нашому затіяла, то мені треба було гарненько працювати, аби оте все оплатити. Однак, сеньйору діти забрали до себе на десять днів, а подруги усі роз’їхались, тож хотіла я того чи ні, а додому таки поїхала. Ну а тут картина – не чекали.
Донька моя уже п’ять років як заміжня. зятя свого я толком і не знаю. бо ж ми із ним бачились від сили разів зо три. а що можна сказати про людину яку й не знаєш? Донька з ним щаслива, то й я задоволена.
Оселились вони у домі моєму поки. Я їм квартиру однокімнатну подарувала, так зараз вони її здають і хочуть гроші назбирати і взяти в кредит двокімнатну. Я не проти була, адже дуже вже переживала за те, щоб нічого із дому мого не повиносили. Я скільки тут, стільки додому і передаю якісні меблі, техніку, посуд. Хочеться приїхати і не витрачатись уже на все це, а тут інколи й безкоштовно віддають, то я все беру.
Так от. Донька моя надумала ремонт робити. Я згодна була на всі сто, але просила зробити все справді якісно. Так щоб від стелі і до підлоги. Поміняти все, що старе, аби я старість зустрічала і не переймалась, що мені щось там переробити потрібно.
Я завше коли їхала – телефонувала. Просила зустріти, казала коли саме прибуду. А цьогоріч смикнуло мене сюрприз їм зробити. Накупила смакоти до Великоднього столу та й поїхала. З містечка таксі найняла, тож удома була десь близько дванадцятої.
Виходжу, а в мене дім, мов ялинка новорічна світиться і музика горланить на всю. “Оце тобі, – подумала собі я. Піст, а в них гульки”. Якраз п’ятниця була перед Великоднем.
Підходжу до дверей, дзвоню у дзвоник, а чути мене ніхто й не чує. Ну я торбу залишила вийняла свого ключа із сумочки, зайшла. Ой, леле! А у домі усе перевертом. Повно незнайомців і явно не інтелігентів. На столі купа посуду брудного, скрізь пляшки порожні. Сплять хто де, а донька моя скрутившись у клубочок на килимку під дверима.
Стою розгублена, що його робити не знаю. Узяла що де знала цінне повиносила тихенько, а сама на кухні літній холодній до самого ранку під вікном чатувала, аби “гості” чого не узяли із собою, коли додому йтимуть.
О десятій почали розходитись. Донька моя на себе не схожа, ходить примарою по подвір’ю. Дивлюсь і вона кудись подалась, напевне здоров’я поправити.
Доки її не було я у домі порядок наводити почала. Зять якраз прокинувся по стіні, по стіні і теж пішов з двору. Аж увечері посходились. Донька, ніби нічого і не було, говорить, радіє, що я приїхала, питає чого не попередила. Зять теж посилено радість зображає. А мені не до сміху.
Тепер не знаю, як мені і бути. Хата у мене повна добра усякого за роки заробленого. Я передивилась, наскільки пам’ятаю, то ніби все на місці. Донька запевняє, що то раз отаке у них відбулось, що вона й сама тепер із соромом згадує. Друг прийшов, а потім ще компанія підійшла. Я до сусідів звернулась, запитала як і що, а ті кажуть що то вперше було так гучно, а так з-за паркану вони нічого й не бачать.
От тепер я розгубилась, як бути мені? Їхати вже скоро а з домом щось вирішувати треба. Уже не про ремонт, про те, аби зберегти що маю думка у мене.
Вказати донці на двері? Але ж наче в селі люди нічого такого за нею не помітили, та й зятя мого хвалять. А що якщо її не буде, то й справді хтось виносить усе. Скільки того діла?
Хочу почути поради вашої, як мені бути. Дитина у мене хороша, навіть успадкувати їй ні від кого такої звички. Зараз все гаразд, а очі закрию, так перед очима ота картина стоїть. Що ж робити?
16,04,2023
Головна картинка ілюстративна.
