Я пропрацювала на одному місці двадцять років і думала, що заслужила авторитет і повагу, думала, що маю вірних друзів і однодумців. Але вартувало на моє місце прийти новій людині, молодій доньці керівника, як всі повернулися до мене спинами. Найбільше обурила поведінка подруги, вона так нещиро співчувала, що я зрозуміла одне – вона все знала заздалегідь!
– Все, що не робиться, Надю, робиться на краще, – обіймала вона мене, – Щаслива ти, підеш на дачу в тишу і спокій, а мені й далі тут крутитися ще роки два, навіть не знаю, як я без тебе буду.
Я не хотіла їй казати, те, що думала, вирішила трохи остити аби не наговорити зайвого.
Вдома донька здивовано подивилася на мої речі.
– Так, доню, відправили мене бавити онуків і саджати помідори.
– Мамо, але в нас нема онуків, – сплеснула руками донька.
– Так, доню, і помідори я теж не вмію саджати. То що нам робити?
– Я не знаю, ми вже сто років не їхали на дачу і я думаю, що нема й сенсу. Ти не переживай, всі за серіали засіли і ти так роби.
Я б може й засіла за серіали, але так мені на душі було кепсько, що хотілося поїхати далеко-далеко, щоб ніхто не бачив мого стану.
Як же так? На мені там все трималося, не раз мені наш директор це казав, а тепер, як доньці його треба було місце, то вже й мене геть?
Батьківська хата зустріла запустінням. Ще недавно, здавалося, мама зустрічала мене смаженою картоплею з огірочками квашеними, а он вже й двері лущаться! «Сумна моя хатка», – так би сказала мама.
Кар’єра моя посипалася, як фарба на хаті, в родині моїй теж не все гладко, бо чомусь й досі донька не може собі пару знайти, а я й поготів, бо вже років двадцять самотня.
То заради чого і, головне, куди я бігла і де опинилася? Статків не маю, щастя не маю як жінка і мати, то, виходить, що все намарно?
Як мене мама колись зустрічала, так вже ніхто не зустріне, але найбільше – так я не зустрічала й доньку, а що вже казати про онуків?
Почала провітрювати хату, ходила по кімнатах і думала, що де треба зробити. Думала, що вся розклеюся вдалині, але знову взяла себе в руки та подалі запхала образу.
То білила, то фарбувала, а далі взялася за піч, а там як щось гахнуло долі і все, не запалюється і повна хата диму. Пішли майстри один за другим робити та так, що моя побілена хата стала вся чорна, а піч димить і все.
І кожен майстер приходить і на попереднього наговорює і ще й ціну собі набиває:
– Як я не хотів до вас їхати, дорога погана, далека. А ще більше за вашу дорогу я не любою переробляти за кимось!
І слухаючи таку пісеньку я вже не витримала. Хлюпала так носом, що останній майстер, на якого те все припало, аж розпереживався:
– Та полагоджу я вам все, пані, тут треба більше роботи, ніж планував, то мусите мене десь ночувати ставити або за бензину платити, а так за тиждень вам зроблю…
Як же це важливо, коли хтось тобі каже – все буде добре, за якийсь час, але буде. Саме я була такою людиною для свого оточення – все для них робила, а тепер мені така віддяка?
– Знаєте, Василю, – кажу я до майстра, – Як то цінно мати в домі професіонала. Шкода, що нас не цінують…
– Пані, що ви таке кажете? Та я всім кажу, що ви мене відкопувати ще будете аби я вам по печах щось робив. Повірте, згадають і про вас.
Я витерла щоки і оглянулася – ось моя праця: хата сяє, піч палахкотить рівненько, подвір’я чисте, аж на душі радісно. Скрипнула хвіртка:
– Мамо, ну як ти? Я за тебе переживаю, а ти й не телефонуєш!
– Ходи, доню, я такий хліб в печі спекла, в роті тане. І молоко взяла від сусідки, солодкеее. А ще картопельки посмажила з огірочками малосольними…
Дивлюся на неї, як вона те все уплітає і на серці радісно. Телефон виключила аби директор не надзвонював вкотре. Хочу зберегти цю мить, коли просто радісно від того, що є ти, є мить, є сенс…
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
