fbpx
Історії з життя
«Я не думаю, що зможу Вам допомогти, – випалила на одному подиху, – Ваших дітей всиновили». А далі все – як у сні. Надія благала, тиснула, пропонувала гроші, та Ніна стояла на своєму. Надія пішла, але пообіцяла, що знайде спосіб побачитися з дітьми. Звісно, вона пам’ятала дітей Надії. Більше того, знала все про їхню долю. Бо тепер це були її діти

Ніна сиділа у своєму зручному старенькому кріслі і дивилася у вікно. На містечко поволі опускалася своїми важкими шатами ніч, покриваючи усе непроглядною пітьмою.

За матеріалами – “Є”.

Така ж пітьма була у жінки на серці. Якесь тривожне відчуття не давало спокою. Нібито й усе було нормально: і на роботі – лад, і вдома… А от спокою не було. Чомусь спогади повертали її у далеке минуле, коли вона, молода випускниця педагогічного інституту, стояла у величезному квадратному кабінеті перед серйозним сивим чоловіком і наполягала на тому, що це її остаточний вибір, і оскарженню він не підлягає.

Власне, вибір стосувався її працевлаштування. І цей поважний чоловік був найголовнішим у їхньому районному управлінні освіти. Він переконував Ніну йти працювати вчителем у школу, а вона вперто просила, аби підписав їй направлення на роботу у дитячий будинок, який розташовувався у невеличкому містечку. Про такі місця часто говорять, що вони забуті Богом і людьми. У цьому містечку було два магазини, невеличка амбулаторія, відділення зв’язку, будинок культури, неподалік населеного пункту розташувався завод, де працювала переважна більшість жителів. А за селом, у лісі, де колись був панський маєток, у приміщеннях якого, де навіть стіни дихали сивою давниною, прихисток знаходили залишені напризволяще діти. Ніна таки наполягла на своєму і уже невдовзі обживалася у новому домі.

Жила вона на території дитячого будинку. Їй, як молодому спеціалісту, виділили невеликий будиночок на дві кімнати і кухню. Вона раділа і цьому. Пригадалося, як стискалося у грудях серце, коли директор закладу, проводила їй екскурсію установою, розповідаючи про її професійні обов’язки та знайомлячи з дітьми. Серце зупинялося, коли дивилася на дитячі сумні обличчя, коли зазирала цим хлопчикам і дівчаткам у вічі й бачила там глибоке море безнадії. Здається, що кожною клітинкою відчувала їхню зневіру та безнадію.

Пізніше, коли вона сиділа у кабінеті Таїсії Сергіївни, сивочолої жінки, котра була директором дитячого будинку, Ніна не витримала і запитала:

– Невже є такі безсердечні люди? Як можна відмовитися від своєї частиночки, не цікавитися її долею, викинути дитину зі свого життя, як непотрібну річ? – у її голосі було стільки співчуття та жалю.

– З часом звикаєш до цієї думки і розумієш, що люди бувають дуже жорстокими. Звикнеш і почнеш дивитися на це іншими очима. Ти знаєш, цим дітям тут навіть краще. Коли я прийшла сюди на роботу, думала, що тут будуть сироти, діти з неблагополучних сімей. І яким було моє здивування, коли приносили дітей з пoлoгового будинку, від яких відмовлялися цілком нормальні та забезпечені матері. Я навіть декілька разів намагалася знайти горе-матусь та вмовити забрати дитину. Та мої рожеві окуляри швидко розбилися об реальність. Ніхто за дитям так і не повертався. І я зрозуміла одну істину – чужі люди можуть любити нерідних дітей і піклуватися про них багато краще, ніж батьки. І ще одне: найважче знайти спільну мову з дітьми, котрі потрапляють сюди після шести років. Та з часом й до них можна знайти підхід. А серце підкаже, як це зробити…

Ніна на все життя запам’ятала ту першу розмову з наставницею. Дітей вона любила і намагалася приділити їм максимум уваги. Для кожного з вихованців знаходила лагідне слово. І навіть вихідні намагалася проводити з дітьми. Якось намагалася замінити їм батьків та подарувати хоч крихту любові та ніжності. І в неї це виходило напрочуд вдало. Пропрацювавши три роки, Ніна стала директором будинку для дітей. Тоді Таїсія Сергіївна сказала, що Ніна впорається з усіма труднощами і зможе бути головою їхньої великої родини.

Багато води втекло з того часу. Ніна уже двадцять п’ять років віддала улюбленій справі. Ніколи не шкодувала про свій вибір. Адже стільки хорошого змогла зробити для дітей, котрі потрапляли у стіни цього закладу. Різного довелося побачити. Були випадки, коли дітки таки знаходили нову родину, траплялося, що сім’я, котра запевняла, що хоче всиновити дитину, повертала всиновленого, менше ніж за тиждень, бувало, що і батьки поверталися за своїми ластів’ятами. Найбільше Ніні було шкода тих матерів, котрі приходили до неї і запитували про своїх дітей через десять-двадцять років після свого негідного вчинку. Ніна допомагала, якщо могла. Щоправда, таємниці всиновлення не розголошувала ніколи. Твердо була впевнена, якщо дитину обігріли любов’ю та сімейним затишком названі батьки, то не варто руйнувати усе, що так нелегко будується, аби у горе-матусі заспокоїлася совість. Проте ніколи не перечила, якщо її вихованці хотіли знайти батьків і зверталися до неї за допомогою. І тут були різні ситуації. Хтось радів зустрічі зі своєю дитиною, хтось просто вдавав, що його це не стосується і навіть розмовляти не хотів. Тоді вона казала дитині, що не може знайти її батьків. Не хотіла, аби вони відчули себе покинутими ще раз. Найбільше Ніну бісило, коли вона наприкінці своїх пошуків, приходила в цілком забезпечений дім, де в сім’ї панує злагода, де є інші діти, і де ніхто навіть і не замислюється над тим, що десь, зовсім поряд, є ще одна маленька людина, яка також потребує материнської ласки і кожного дня чекає, що до неї прийде найрідніша людина. Одного разу Ніна запитала у матусі такого типу, як вона може спати спокійно, викинувши своє дитя на узбіччя життя. Та лише повела плечима і байдужим голосом промовила, що то – помилка молодості і не варто ворушити минуле…

Багато чого побачила Ніна у своєму житті. І завжди слова знаходилися потрібні, і рішення правильні приймала. Недарма ж усі дітки, які тут проживали, хоч раз на рік навідаються сюди. Часто телефонують до Ніни за порадою, діляться своїми радощами та бідами. Якоюсь мірою для кожної дитини вона була названою мамою, і за долю кожного турбувалася, як за долю власних дітей…

А тепер ось не знає, як вчинити правильно, яке рішення буде оптимальним. І як змусити себе не повестися егоїстично. Тиждень тому до неї у двері постукала жінка її віку, представилася Надією. Ніна одразу відзначила, що жінка заможна. Її парфуми, макіяж, діловий костюм та манера поводитися з людьми говорили самі за себе. І хоча жінка говорила тихо та ввічливо, Ніні вона не сподобалася. Жінка розпитувала про справи дитбудинку. Ніна відчувала, що насправді вона сюди прийшла не допомогу пропонувати. Не любила ходити колами і спитала прямо. Гостя зітхнула і почала розповідати: «Вас, Ніно Петрівно, не обманеш. Я хочу знайти своїх дітей. Наймала професіоналів, щоб розшукали дітей. Вони свою роботу зробили, дали мені координати дитбудинку, куди потрапили мої діти на проживання. Та тільки ось тут усі ниточки обірвалися. Знаю, що Ви тоді працювали директором, а отже знаєте, що сталося з ними. Допоможіть мені і я допоможу вам», – Надія дала зрозуміти, що її вдячність буде безмежною.

Ніна мовчала, даючи зрозуміти, що чекає продовження розповіді. «У мене троє діток. Старша донечка Аліна, та два сини Юрко та Єгор. Коли вони потрапили до Вас, то дочці було сім, старшому сину – чотири і наймолодшому – два. Я дуже хочу їх знайти»

Ніна відчула, як стиснулося серце. В очах потемніло. А ноги підкошувалися. Вона відчула, що в кімнаті стає дедалі менше повітря. «Я не думаю, що зможу Вам допомогти, – випалила на одному подиху, – Ваших дітей всиновили». А далі все – як у сні. Надія благала, тиснула, пропонувала гроші, та Ніна стояла на своєму. Надія пішла, але пообіцяла, що знайде спосіб побачитися з дітьми.

Звісно, вона пам’ятала дітей Надії. Більше того, знала все про їхню долю. Бо тепер це були її діти.

Ніна вийшла заміж за коханого, з яким зустрічалася ще в інституті. Жили вони душа в душу. Згодом у молодят знайшлася донечка Настя. Коли Ніна була при надії другою дитиною, сталася біда. ЇЇ чоловік не стало. Важке гоpе підкосило жінку, і вона втpатила дитину. Одразу абсолютно нічого не хотілося, бо знала, що більше ніколи не зможе покохати іншого чоловіка. Жила заради дочки. Згодом її призначили директором. Час стишував спогади. Всі сили залишала на роботі. Нерозтрачену любов та ласку дарувала чужим дітям і дочці. І раптом її серце ожило. До них прийшов працювати новий шофер. Так зустріла Віктора, і він зумів розтопити кригу у її серці. Знала, що він розлучений, знала, що у нього є син, якого колишня дружина залишила на виховання чоловіку. Та це не стало на заваді почуттям. Віктор наполягав на тому, щоб вони побралися і мріяв про спільних дітей. А коли Надія повідомила, що більше не зможе стати матір’ю, він лише пригорнув її і сказав, що поруч сотні дітей, котрим потрібні батьки. А згодом до дитбудинку привезли нових підопічних, дівчинку і двох її братиків. Ніна прикипіла до дітей. Розуміла, що шанси знайти нову родину у дітей мізерні. І тоді наважилася заговорити з чоловіком про всиновлення. Віктор не перечив. І так їхня родина значно поповнилася. Минуло небагато часу, як прийомні діти почали називати Ніну та Віктора «мамою» та «татом».

І ось, коли минуло стільки часу, до неї в кабінет прийшла жінка і заявила, що їй потрібні її діти.

Ніна поглянула на годинник. Була уже друга година. Таки добряче задумалася. І чомусь чітко почула голос Таїсії Сергіївни «Серце підкаже». Зрозуміла, що має робити…

ЇЇ дорослі діти сиділи у неї в кабінеті. Ніна збентежено поглядала на годинник. Знала, що з хвилини на хвилину прийде жінка, котра може зруйнувати її життя. Вона ніколи не приховувала від прийомних дітей, що вони всиновлені, та й ніколи про це не говорила. А тепер…

Двері відчинилися і у кімнату зайшла Надія. Ніна жестом вказала їй на крісло. І заговорила:

– Аліна, Юра, Єгор, я вас дуже люблю і це рішення далося мені нелегко. Але я завжди вас вчила, що кожна людина сама повинна зробити свій вибір. І я не можу вирішувати за вас. Ця жінка – ваша рідна мати. Бог – свідок, мені нелегко це говорити, бо ви мені найрідніші у світі, але ви маєте право знати ту людину, котра подарувала вам життя. Я залишу вас, аби ви могли поговорити з матір’ю. – І вона вийшла з кабінету.

Ніна місця собі не знаходила. Так хотілося почути, про що говорять її діти з непроханою гостею. Господи, як же вона боялася, що вони підуть з її життя і більше не повернуться. По щоках котилися сльози. Вона не знала, скільки часу минуло, лише відчула, як три пари рук обійняли її.

– А пам’ятаєш, ми завжди тебе так обіймали у дитинстві, мамо, – сказав Юрко.

– Ходімо, мамо, обід готувати, – продовжила Аліна, – День був важким. Проте ми добре знаємо, ти найкраща у світі мама й іншої нам не треба. Ти ж нас так вчила: правильне рішення завжди підкаже серце.

Автор – Анжела ДЗИЦЮК.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!

Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.

Фото – ілюстративне(pixabay.com).

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!