Пригадую, на восьме березня в школі мій однокласник плакав, що йому дали дарувати подарунок мені, бо всіх гарних дівчаток розібрали, а лишилася лише я.
Мені було тоді так сумно, що я назавжди зрозуміла, що нема мені щастя і не буде. Поступила в кулінарне і працювала в заводській столовій. Мама надіялася, що я там собі чоловіка знайду. Але й там на мене ніхто не приглядався, а, коли й були охочі, то тільки так, пожартувати.
Коли ж у нас прийшли нові працівники, тоді то я й закохалася в Максима. Завжди йому кращі шматочки давала, більшу порцію і спеціально купувала каву і варила йому, бо ж в столовій лише курземе було.
І отак я знайшла до його серця шлях, що почав він у мене залишатися, слів кохання не говорив, але я була й тому рада. коли ж Максим через якийсь час поїхав геть, то я посумувала, але ж сама себе не обманювала, що то казка зі щасливим кінцем.
Коли зрозуміла, що при надії, то дуже зраділа, що матиму хоч щось від Максима.
І ось на світ з’явився мій Василько і я просто від щастя не могла стримати сліз, бо красивішої дитини не було в цілому світі! Як вже я біля нього упадала, як же я його леліяла, а він такий лагідний ріс, очі мов ті бездонні озера, волоссячко кучеряве, русяве.
Батьки спочатку не дуже зраділи, що у мене дитина без шлюбу, але, коли мама його вперше побачила, то аж руками сплеснула:
– Яка краса, Любо, хто б міг подумати, що у тебе така дитина буде?
І ми обоє розплакалися від щастя. Мама помагала, я працювала і ріс мій синочок. Здається було Василькові три роки. Коли почав до мене залицятися один хлопець. Не красень, зате зарплата хороша і такий, спокійний і без шкідливих звичок.
– Що тобі ще треба, – переконували мене подруги, – Жити з кимось треба, то чого не він?
Звичайно, що його лисіюча голова і кістляві коліна, мене не дуже приваблювали, але ж я можу його відгодувати! Тому я знову почала підсовувати Миколі смачненьке і до мене додому він вже почав приходити.
Звичайно, що він знав і про мою дитину, але звертав мало на нього уваги, а я думала, що мій син такий хороший хлопчик, що його просто неможливо не любити.
І ось в якийсь вечір прийшов Микола до мене, повечеряв смачно, поспав добре, а тоді й каже:
– Любо, пора нам жити разом. Обміняємо квартири на трикімнатну. Я ремонт сам зроблю, вже знаю, що де братиму. Переїдемо туди, а Василька твого нехай батьки забирають до себе в село, бо у нас свої діти будуть, то він заважатиме.
Я аж зблідла. Мого сина, моє сонечко – геть? Я його мовчки виштовхала з квартири аби малого не розбудити, викинула речі і поставила крапку на женихах. Коли хто хотів отак дармово наїстися і виспатися, то питала одразу про майбутнє, а вони одразу й зникали.
Аж якось дивлюся – в столовій Максим! Я аж не знала, де я маю себе діти, що думати, а він підходить і каже:
– А чого ти не сказала, що дитина буде?
– Та я ж і не знала тоді, а ти поїхав…
– Поїхав, бо людей слухав… Пробач мені, Любо!
Максим розповів, що повівся на чоловіків, які над ним жартували, що він до мене залицяється. Поїхав додому, де одружився з гарною дівчиною, а вона йому й почала направо і наліво, коли він на роботу поїде. Думав, що дитина якось її угомонить, але де. Залишила вона дитину, а сама поїхала з якимось заїжджим далекобійником і так вже й не верталася.
– То скільки твоїй дитині зараз?
– Оленці п’ять.
– А Василькові вісім…
– Слухай. Давай зійдемося?
– А що ж люди?
– Та вже досить, люди наговорилися, вже пора і мені щось тобі казати та самому думати.
І ми зійшлися і живемо в мирі та злагоді. Тепер ніхто на мене й не скаже, що я негарна, бо там підмалювала, там підпудрила і я така як усі. Але я скажу більше – я щаслива, а хто в моєму віці може таким похвалитися з красунь?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота