Я не хотіла вірити чуткам, тому написала доньці: «Це правда, що батько приходив до вас?». Донька довго набирала повідомлення, я бачила, як вона пише і стирає, пише і стирає. Нарешті прийшло коротке: «Правда».
У мене затрусилися руки. Якби не чужа країна, то я б уже була вдома, я б показала йому, як ходити до дітей та клянчити у них гроші, мої гроші. Знову…
Коли згадую все, що довелося пережити, серце стискається від болю, але сліз уже немає.
Колись я жила в своїй великій хаті, милувалася садом за вікном, який щовесни зацвітав білим цвітом, і мала чоловіка.
Мій чоловік любив посидіти з компанією, похвалитися перед людьми, а до роботи ставився байдуже. Я тягнула все на собі – і город, і дім, і виховання дітей, сподіваючись, що він одумається, стане серйознішим, візьметься за розум. Але годі було й чекати.
Був пізній вечір, темрява стояла хоч в око стрель. Замість того, щоб зайти до хати і лягти спати, він вирішив поїхати до міста на чужій машині, яку взяв без дозволу в сусіда. На тому повороті біля старої пилорами він не впорався з керуванням. Сам він відбувся переляком та кількома синцями, а от господар машини за майно виставив такий рахунок, від якого в мене волосся ставало дибки.
Мені довелося пройти через усе це самій, бо він сидів удома, мовчав, ховаючи очі, і тільки скаржився на свою долю. Я продала все, що ми наживали роками. Спочатку пішла найкраща ділянка землі біля річки, яку залишили батьки, далі всі заощадження, які збирала роками на чорний день, продала навіть свої старі золоті сережки, які мама дарувала мені на повноліття. Але цього не вистачало, тому довелося продати хату і перебртися до моїх батьків. Я бігала по інстанціях, просила, кланялася людям, аби тільки залагодити справу і врятувати його, бо вдома росли двоє неповнолітніх дітей, яким був потрібен батько.
Коли всі борги були роздані, я думала, що найстрашніше позаду. Що тепер ми сядемо за стіл, подивимося одне одному в очі і почнемо життя наново, цінуючи кожну хвилину. Але я помилялася.
Йому стало некомфортно в приймах, де треба було думати про те, як вижити, а не про те, де взяти гроші на чергові розваги. Довго шукати не довелося. На нашій вулиці жила жінка, яка ніколи в житті не працювала, але завжди мала все найкраще. Вона славилася тим, що вміла витягнути з чоловіка всі гроші.
Одного вечора мій чоловік просто зібрав свої речі у старий пакет, сказав, що я пиляла його все життя і зіпсувала йому найкращі роки, і пішов до неї.
Я пам’ятаю той день, як зараз. Зібравши залишки сил, я пішла до того двору, де він тепер жив. Мені хотілося подивитися їм у вічі, запитати, за що вони так зі мною обійшлися, чи є в них хоч крапля совісті.
Я стала біля розкритої брами і покликала його по імені. Назустріч мені вийшла вона. Вона обперлася плечем об одвірок, закинула назад голову і голосно засміялася. На її обличчі не було ані краплі сорому. Вона казала, що мій чоловік сам прийшов до неї, бо втомився від мого ниття, і вимагала, щоб я негайно забиралася геть з її очей, бо інакше спустить собак.
Мій чоловік навіть не вийшов на ганок. Він стояв десь у глибині темного коридору і мовчав, боячись підняти голову. Я розвернулася і пішла додому, ковтаючи гарячі сльози, які застигали на щоках. У душі наче щось обірвалося назавжди.
Я зрозуміла, що мені допомоги чекати нізвідки – батьки ніколи не були багаті. У мене не було за душою ні копійки, а дітям треба було рости, вчитися, їсти щось щодня. Поплакавши ночами в подушку, аби діти не бачили, я прийняла найтяжче рішення в моєму житті. Я попросила батьків доглянути за ними, позичила валізу в куми, яка вже не мала коліщат і вирушила за кордон на заробітки, маючи в кишені лише кілька позичених грошей на дорогу та повну невідомість попереду.
Перші місяці на чужій стороні здавалися справжнім випробуванням. Чужа мова різала слух, робота на полях з ранку до ночі витягувала з мене всі сили. Руки набрякали, сировину збирала під палючим сонцем, спина нила так, що вночі я не могла знайти собі місця. Але я стискала зуби і працювала, бо знала, що за мною стоять мої діти. Згодом знайшла кращу роботу, влаштувалася доглядати літню жінку в місті, економила на кожному центі, не купувала собі ніякого одягу, весь свій заробіток відправляла додому на картку мамі, яка купувала дітям усе необхідне.
Минали роки. Я працювала без вихідних і відпусток, забувши про те, що таке відпочинок чи спокій. Але поступово почали з’являтися результати моєї праці. Грошей стало вистачати не лише на життя дітей, а й на те, щоб оплатити їхнє навчання в університеті. А згодом я назбирала достатньо, аби купити затишну двокімнатну квартиру в обласному центрі, де мої діти могли жити нормально, у теплі та затишку, маючи все для щасливого майбутнього. Коли ми вперше зайшли в ту квартиру і я віддала дітям ключі, ми плакали всі разом, обіймаючись посеред порожньої кімнати.
Далі я заробила на ще одну квартиру, щоб кожен мав по квартирі. Про себе не думала, бо була певна, що буду доглядати батьків, тому ще вирішила заробити на ремонт батьківської хати і вернутися додому.
Але минуле вирішило нагадати про себе найнесподіванішим чином. Кума мені якось зателефонувала і почала питати чи нічого не знаю про свого колишнього.
Виявилося, що до сина на роботу приходив мій колишній чоловік. Він постарів років на десять, згорбився, одяг був подертим і брудним, а в очах стояли сльози. Він просив позичити грошей хоча б на хліб та ліки, бо опинився на вулиці.
Виявилося, що та жінка переписала все майно на дітей, а там було що переписувати, бо й машини і хата гарна, старався ж мій чоловік як міг. А її власні діти, недовго думаючи, як тільки отримали всі папери, виставили матір та її співмешканця на вулицю. Тепер вони обидва – і він, і вона – жили в старому будинку з пічним опаленням.
Почали чогось нездужати, не мали за що купити шматок хліба і ходили по людях, просячи милостині.
Мій син тоді мовчки дав йому трохи грошей із мого гаманця, але твердо сказав, щоб більше той ніколи не з’являвся і не турбував нашу родину.
Я не вірила, що це правда, що йому стане совісті прийти до своїх дітей, яких він обібрав змалку.
Коли донька підтвердила все в повідомленні, я не знала, що робити.
Не було в моєму серці радості від їхнього нещастя, бо кожен у цьому світі отримує те, до чого йшов.
