Коли у нас на порозі став Микола, то мене й близько не насторожила його дорожня сумка. Він завжди їздив у рейси і я подумала, що він привіз моєму чоловікові щось. Я запросила до столу і ось тут і відкрилася таємниця його приїзду.
– Я з Жанною розійшовся, а матері нічого говорити не хочу, піти мені нема куди, то мене прихистите на кілька тижнів, поки я собі квартиру знайду?
– Так, звичайно, – сказав чоловік, – Діти вже роз’їхалися і місце є.
Я теж була не проти, бо я знала Миколу як людину веселу, легку і нам вартує з Павлом якось звеселитися, бо в тій рутині вже наче навіки застрягли.
Але Микола був не в гуморі, те й робив, що жалівся на дружину, як вона його покинула, чого і він все для неї робив, все життя з нею, а вона он як вчинила.
А я замість того аби весело сміятися на шашликах, варила каструлі борщу і плову, пекла і смажила, мила та прала. Вже місяць пролетів, а Микола й не думав кудись їхати, він собі вільно у нас жив, на роботу не ходив, а цілими днями спорожнював холодильник, який нічого не ставив!
Але останньою крапкою стало те, що я на своє день народження покликала гостей і вже скуповувала продукти, а вони наче в прірву зникали. Звичайно, що я знала, куди це дівається, тому Павлові прямо сказала, хай брата вгамує, бо що я для гостей приготую.
Той запевнив, що він все зробить, але не зробив. Я якраз одного дня закупила м’ясне аби вже звечора все приготувати на свято, щоб вже на дні народження не смажити і не парити.
І що я знаходжу в холодильнику? Правильно – дуля. Ну, я вже не стрималася і все висловила і Миколі, і Павлові.
А той мені каже:
– То я маю брата на вулицю вигнати, бо тобі школа плястерка ковбаси?
– Що? Та там вже не одна палиця пішла, а він сюди хоч щось поставив?
– То я тобі гроші даю і на брата я розраховую.
– А я ні, і втомилася перемивати гору посуду і прибирати, і прати, і вставати раніше аби не пересіктися в ванній!
– Я не думав, що ти така, – розчаровано сказав Павло і пішов разом з братом до матері.
Далі свекруха мені телефонувала, як це я посміла дітей вигнати, тим більше. що квартиру купив Павло.
– Це спільне майно!, – кинула я слухавку.
Нарешті я була сама, ніхто не сіпав заварити чаю і зробити бутерброд, не треба виносити гору сміття і пляшок.
Ювілей перенесла в ресторан і Павло не прийшов мене вітати. Не подзвонила і свекруха, як і Микола.
Діти мене привітали, подруги і на тому дякую. Я була щаслива від цього, що аж сама здивувалася, адже я думала, що буду ніяковіти від питання: «А де Павло?».
Коли через день прийшов чоловік збирати речі, то я йому ще й допомагала. Він мовчав і я не лізла з розпитуваннями.
Ще через тиждень він прийшов з претензією, чого це я диву в його квартирі, а він має жити з мамою.
– Я тебе не виганяла з дому, ти сам пішов, – нагадувала я йому.
Він знову пішов до матері, а ще через тиждень вернувся назад зі своїми сумками, але все ще не говорив до мене і сам собі готував їсти.
Мені ж було весело за всім цим спостерігати.
А одного вечора прийшов чоловік з сережками.
– Я давно їх мав купити, пам’ятаю, що ти мені про них казала. З днем народження.
Я усміхнулася і подякувала, і не згадувала того, що він давно пройшов.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
