fbpx

Я не очікувала, що у цій ситуації мене діти прямо на руках носитимуть, але й такого ставлення уявити не могла. Коли ж я зі стаціонару додому повернулась, то діти і тоді з’являлись рідко. Зрештою, я таки не витримала

Я не очікувала, що у цій ситуації мене діти прямо на руках носитимуть, але й такого ставлення уявити не могла. Коли ж я зі стаціонару додому повернулась, то діти і тоді з’являлись рідко. Зрештою, я таки не витримала.

Тринадцять років як я на заробітках. Їхала свого часу тільки заради того, аби дітям своїм допомагати. Студентами вони обоє були, а чоловік мій у засвіти пішов. То ж Микола все по роботам та по роботам, я більше вдома з дітьми і господаркою. Ну а як його не стало, то я поїхала, бо ж виходу не було.

Поїхала я до Чехії, та важко мені було і дуже. Вже звідти із знайомою в Італію подалась. Нині працюю у маленькому селі в горах, доглядаю стареньку сеньйору. Хоч я й не молода, не така вправна, але і їсти готую і прибираю, а Анна сама себе обходить, тож я не надто і виморююсь.

Діти ж мої уже скінчили навчання, мають сім’ї, я тричі бабуся. Оскільки ми із села, а вони обоє у місті осіли, то й вибору не мали окрім, як узяти квартиру в кредит.

Сину свати мої допомогли на перший внесок. Він працює, виплачують усі разом. А от донька моя із чоловіком сама тягнеться, хоч і квартиру узяли скромнішу.

Звісно, я по силі допомагаю, на життя скидаю по сотні євро інколи. Та й онукам на подарунки гроші надсилаю, більшу суму складаю, адже не попереду старість і я не знаю, як життя поверне.

Та ось, коли я була у відпустці мені зле стало, потрапила я до стаціонару. Знаєте, я не очікувала, що діти от прямо на руках мене будуть носити, коли я повернусь додому, та і на таке ставлення не розраховувала точно.

До інших панянок, що зі мною у палаті були, діти приїздили щоденно, а от я бачила і сина і доньку по одному разу і все. Бачте, їхати із Києва до Умані довго і витратно для обох і вони усе робили на відстані: дізнавались про мій стан від спеціаліста, та навіть їжу мені замовляли на виніс із кафе.

— Мамо, я працюю. У мене дві роботи, я просто не можу вирватись. – виправдовувався син.

— Малий занедужав і замовлення горить. – говорить донька. – Не ображайся я просто не встигаю ну ніяк.

Повернулась я додому, а вони ще не їдуть. Сусідці заплатили і та щодня мені на поміч бігає, а от їх немає.

Так прикро і гірко нині на душі, що й не передати. То що ж то виходить, я не можу розраховувати на власних дітей у старості? Я й облич їхніх не побачу?

Говорила з ними весь свій жаль вилила, а ті образились:

— Вище голови не стрибнемо, мамо. У нас свої обставини. Ти була не сита, не доглянута? Чого образилась?

А й справді чого то я? От ви б, як? На таке ставлення відреагували, спокійно?

Головна картинка ілюстративна.

You cannot copy content of this page