fbpx

Я не приходила часто, бо знаю, що син зайнятий, а ту я й на очі бачити не хочу, я йому так і сказала: – Щоб ноги її не було біля мене

Пішов мій син високо в гору, ой високо, все позаду залишив і всіх, навіть дружину свою першу, а одружився вдруге з молодшою за нього на п’ятнадцять років жінкою.

Але нічого доброго з того не вийшло, бо я то на свої очі побачила.

Так от, коли мій син прийшов з aрмії, то ждала його Маруся, дівчина гарна і з родини доброї. Правда, він її любив та й сам вирішив посвататися, тому й весілля відгуляли і почали вони жити разом.

Але завжди мій Остап був ну дуже таким непосидючим, все десь мав влізти. І от каже:

– Ми їдемо, мамо, в місто, я буду міліціонером, нам дадуть квартиру і будемо дуже добре жити!

Я знала, що його не переконаю, тому просила Марійку:

– Дитино, як ти його не переконаєш вдома залишитися, то не буде в тебе чоловіка, я його добре знаю.

Але та не хотіла перечити, а вже так він був запалився, що край.

І, знаєте, там пішов повчився, там покрутився і дійсно – вже й квартира власна, а не лише кімнатка в гуртожитку.

І добре живуть вони з Марією, двоє діток, вже й до нас в село з мигалками приїжджає.

А там вже й свою машину мав та все просто цвіте і пахне.

Але, як то кажуть, сивина в бороду, а біс в ребро…

Вже Орест мав високий чин, як зустрів ту вертихвістку. І так йому голову закрутила, що нікого не хотів – ні жінки, ні дітей, а лиш би з нею бути.

Марійка в село вернулася, а діти вже в місті вчилися і тільки час від часу навідувалися до нас, бо мали ще одну квартиру, яка відійшла їм.

А от Марійка більше не хотіла в місто їхати:

– Правду ви мені тоді сказали, – пригадала вона мені мої ж слова, – Не хочу більше того життя, хочу тиші і спокою.

Вона влаштувалася в нашу школу вчителькою і до нині там працює ще.

Я до сина їздила, і просила його, і говорила, що не буде толку з його нового шлюбу:

– Та ти подивися, яка різниця у віці. Сину… Ну ти ж у мене такий розумний.

– Не лізьте до мене, – казав і супився.

Я не приходила часто, бо знаю, що син зайнятий, а ту я й на очі бачити не хочу, я йому так і сказала:

– Щоб ноги її не було біля мене.

І от як приїду, то наче читаю по ньому чи все у нього в житті добре. Так, перші місяці він наче помолодів та на крилах літав, а тепер бачу й не побритий ходить і черевце є… Видно, на перекусах, а не на всьому домашньому, як у Марії…

І ось приходжу я в його під’їзд, як мене мало хлопчина не збиває з ніг, а син мій за ним летить та кричить:

– Я їй не батько, я їй чоловік!!!

Побачив мене, то ледве спинився. Дихає тяжко, очі червоні… Я до хати та до нього:

– Що сталося? Що то за хлопець…

– Прийшов свататися до моєї жінки, бо вона йому сказала, що живе з батьком, – він заплакав…

Я якось його розраджувала, говорила, що все минеться… А що я мала сказати? я не відчувала до нього жалю, бо ж я знаю, скільки ночей Марія отак провела, скільки думок було в її голові.

– Сину, головне здоров’я, а ти себе не бережеш…

– Як тут вберегтися, – казав він.

– А що ти хотів, дитино? Ти ж дорослий чоловік, а тепер сам все мусиш розгребти.

– Ти зловтішаєшся, так? Все підеш Марії розказати?, – глипнув на мене скоса.

– Та чого я до неї піду? Вона ж он зійшлася зі своїм однокласником, колись була перша любов, то тепер як молодята… де їй хочеться про тебе чути?

Я говорила правду… Бідний мій син – нікого не слухав і тепер має.

Фото Ярослава Романюка.

You cannot copy content of this page