Коли я виходила заміж за Антона, то всі в селі були певні, що то робота моєї прабабці, бо про неї всіляке говорили, але для мене в її постаті не було нічого такого, просто бабуся, яку вже виводили з хати на сонечко, або яка любила грітися на печі в подушках. Там вона розказувала й мені малій різні казки і історії, тут же тулився до нас сірий кіт. Звичайна бабуся, така як усі.
А чому на мене лікарю не задивитися, коли я й гарна, й розумна? Для будь-якого чоловіка я буду окрасою, а тут лише лікар. Нічого, ще буде у мене головним лікарем, думала я собі, бо виходила я заміж за ще молодого інтерна. Батьки його хоч і були людьми заможними, але нічого аж такого, проте, я дуже старалася відповідати їхній родині і навіть вести за собою, тому ще у нас дітей не було, а я вже планувала де вони вчитимуться і на які гуртки ходитимуть.
Через два роки у нас на світ з’явився синочок і вся моя сільська родина приїхала на хрестини. З яким подивом я побачила свою прабабусю, яка все ще мала ясні очі і хотіла поблагословити свого праправнука. Її підвели до коляски і вона почала говорити, як я сподівалася, звичне для такої події «Дай, Боже, щастя на лікарі, артисти…», але та проговорила зовсім інше:
– Тоді Бог пошле добру долю, коли вибереш свій шлях і не звернеш.
Ну, дивно, але що зі старенької хотіти? Та кожному таке модна сказати.
Я виховувала Сашка так, як і планувала – танці, басейн, скрипка і школа, він не мав жодної хвилини піти не туди. Далі була школа з математичним ухилом, далі університет, далі ми влаштували його на гарну роботу з хорошою посадою і я стала чекати, коли ж він ожениться та приведе на світ онуків аби я так само їх ідеально виховала.
Але йшов час і вже моєму синові тридцять, а він геть якийсь безрадісний ходить – нічого його в житті не цікавить, все йому не те і не так. Бачте, не так я його виховала і знання його нікому не потрібні, як і навики, на роботі його не цінують, а навпаки.
Звичайно, що я йому пояснила, який він має бути мені вдячний і має просто вже і негайно стати щасливим, а не оце все розмащувати по щоках.
Наче моя порада допомогла, бо став Саша навіть якийсь радісний приходити додому. Я ж завжди була в курсі його справ на роботі, бо треба ж вчасно привітати з днем народження керівництво, тим більше, що Леся Ігорівна його приймала за рекомендацією. Отак я її любенько вітаю, а вона й питає мене:
– А Саша ваш куди влаштувався, бо так і не сказав куди йде?
– Тобто? Він же у вас працює…
Але виявися, що він вже місяць як звільнився! То куди ж він щоранку «ходить на роботу»?
І куди б ви сказали? В школу! Він пішов працювати математиком в школу на зарплату від якої хочеться лиш одного – її треба множити і множити, а вона як була нулем, так і залишається. Я вирішила, що вже сина зустріну біля школи і скажу йому все в очі, хай йому перед усіма стане совісно!
І ось останній дзвінок і виходить мій син з дівчиною… Пройшов повз мене і не помітив! Я вже за ним бігла, щоб вхопити за рукав, але спіткнулася і далі діти стали на шляху, я вже не знала, куди вони пішли.
Ввечері син був вдома і я пильно на нього дивилася. Він був щасливим. Я не розуміла, як це можливо, коли ти не маєш гідної зарплати, отак почуватися. Звичайно, що не стрималася і все просто в лоба висказала.
– Добре, мамо, я тебе почув, – і син пішов збирати речі!
Переїхав до тієї дівчини і вони подали заяву. Скільки я не ходила і не переконувала його, не водила батька і свекрів, але було марно – він стояв на своєму.
Вже другий рік мій Сашко – директор тієї школи, у нього з Марічкою двоє дітей і він завжди, як кажуть «на позитиві». І от я тепер думаю – звідки бабуся знала, що так все буде?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота