— Я не розумію! Просто не розумію! Невже твоє серце нічого не відчуває, коли ти бачиш маленьких дітей? Це ж проти природи! — Я підвищила голос, і цей високий, дратівливий тон, який я сама в собі не любила, тепер звучав від мого безсилля.
Ми сиділи на кухні, і я знову почала цю розмову. Дарина і Євген, моя донька та зять, сиділи навпроти, спокійні, як два острови посеред бурі.
— Мамо, ми вже говорили про це, — відповів Євген, його голос був рівний, без жодного натяку на агресію, але в цій спокійній впевненості була його неприступність. — Наш вибір свідомий. Ми не відчуваємо цього «інстинкту», про який ти постійно говориш.
— Це не інстинкт, це щастя! Це продовження роду! — Я майже задихалася від власних емоцій. — Тобі вже за тридцять, доню! А ти займаєшся якимось абсурдом! Це ж доходить до смішного!
Дарина поклала руку на його плече.
— Мамо, наш ідеал — це наші стосунки. А ти сама колись мені казала, що діти, особливо малі, можуть внести в дім хаос і зруйнувати гармонію. Ми з Євгеном згодні: ми хочемо спокійного життя.
— Але ж. — У моєму горлі зупинився клубок. Я думала про своє минуле, про своє єдине, таке непросте материнство. — Але я чекала! Я так хотіла, щоб ти мені подарувала онуків! Одну надію я мала!
— Це не наше завдання — виконувати твої надії, мамо. Це наше завдання — жити так, як нам комфортно. І повір, якби Євген мене до цього підштовхував, а я б хотіла дітей, я б із ним не була. Це наш спільний вибір. Не шукай причини в моєму чоловікові, шукай її в мені.
Вона говорила так холодно, так раціонально, що я відчула, як від цих слів у мені щось на мить зупинилося. Я дивилася на неї, на мою єдину дитину, в яку я вклала стільки зусиль, і розуміла: я її не знаю. Її вибір був абсолютно чужим для мого світогляду.
Моя історія, як і історія багатьох жінок мого покоління, була нерівною і складною. Я народила Дарину у непрості часи. Я мріяла про велику родину, хотіла ще дітей, але не вийшло.
Перший чоловік, мій батько, пішов від мене. Тоді було надзвичайно важко, і я тоді була змушена думати про виживання. Про яку родину могла бути мова?
Вже на початку двохтисячних я знову вийшла заміж. Мій нинішній чоловік, Сергій, — чудова людина. Ми намагалися мати спільних дітей, але не вдалося. Тепер нам обом за п’ятдесят, і про спільних дітей ми вже не мріємо.
Єдиною надією на продовження мого роду, на те, що хтось носитиме нашу сімейну спадщину далі, була Дарина. Моя єдина, моя улюблена донька.
Можливо, я десь припустилася помилки. Я була надто хорошою мамою. Коли Дарина навчалася у дев’ятому класі, сталася подія, яка мене тоді дуже сильно вразила.
Її найкраща подружка-однокласниця завагітніла і, попри всі обставини, вирішила народити. Мене це налякало до глибини душі. Моя донька, моя «квітка», була в зоні ризику.
Я тоді влаштувала справжню емоційну сцену. Я годинами розповідала Дарині усі «деталі» раннього материнства: безсонні ночі, фінансові труднощі, відсутність особистого життя. Я розповідала про це так пристрасно, так детально, що навіть сама ледь не почала тремтіти від власної розповіді.
— Подивися, що відбувається! — говорила я їй, стискаючи її руки. — Це зруйнує її життя! А ти, ти маєш спочатку отримати освіту, стати на ноги! Не роби таких помилок!
Дарина тоді, на щастя, мене запевнила, що мені нема чого побоюватися. Вона була розумною дівчиною, добре вчилася, і я трохи заспокоїлася. Вона повністю виконала мою програму: закінчила інститут, знайшла хорошу роботу. Вчасно зібралася заміж — у двадцять чотири роки, її чоловікові, Євгену, тоді було двадцять сім.
Євген — пристойний хлопець. Спокійний, розсудливий, має хорошу професію у сфері інформаційних технологій. Спочатку він мені навіть подобався.
Але саме він, як я думаю зараз прищепив моїй доньці в голову цю думку: що діти, особливо вередливі та маленькі, руйнують стосунки та ідилію.
Але Дарина, на жастя, була спочатку такої ж думки. Де ж її материнський інстинкт?
Спочатку, коли я чула цей їхній «філософський лепет», мені було смішно. Я думала: «Молодість, дурниці. Хай спочатку стануть на ноги, куплять машину, світ побачать, а потім усі інстинкти самі прокинуться».
Але пройшло вісім років, і ситуація не просто не покращилася, а погіршилася. Їхня позиція стала схожа на ідеологію.
— Мамо, ми повністю щасливі. Нам нічого не бракує, — пояснювала мені Дарина, коли я намагалася завести розмову про онуків. — Ми не відчуваємо ні найменшого бажання доглядати за кимось. Це наш вибір!
— Але ж це егоїзм! — вигукнула я одного разу.
— Це свідомість, мамо. Я не збираюся народжувати дитину лише для того, щоб вона тобі сподобалася чи щоб ти отримала статус бабусі.
Вона розповіла, що повністю припинила спілкування з тими подругами, які лише й могли говорити, що про підгузки, мокрі носики та проблеми своїх малюків.
— Я не хочу жити у цьому світі, — відрізала вона. — Мені нудно. Ми з ними просто перестали розуміти одне одного.
— Але як ти можеш відмовлятися від дружби через таку річ, як діти?
— Це не річ, мамо, це інший спосіб життя. І він мені не підходить. Я розірвала всі стосунки, які приносили мені дискомфорт. Це і є відповідальність дорослої людини.
Її логіка була бездоганною, але такою холодною.
Нещодавно ми були на весіллі у родичів. Нас усіх запросили. Ми сиділи за одним столом з однією жінкою, яка прийшла зі своїми дітьми, дошкільнятами-погодками: сином у костюмчику та донькою у пишній сукні.
Діти, як це часто буває, під час святкування бігали навколо столів, сміялися, гралися. Я спостерігала за реакцією моєї доньки та зятя. У мене серце майже стискалося, коли я бачила їхні обличчя. Повна байдужість. Жодного прояву розчулення, але й жодної огиди. Просто нуль емоцій.
Іноді, коли малюки занадто близько крутилися біля них, вони нервували і просили їхню маму припильнувати за маленькими шибениками.
Я не витримала. Коли діти відбігли, я нахилилася до Дарини.
— Невже нічого не здригається у твоєму серці? Подивися, які вони чарівні діти! — тихо запитала я.
Дарина спокійно подивилася на мене, потім знову на дітей.
— П’ять хвилин подивитися на них здалеку — цілком нормально, мамо. Потім вони починають мене дратувати. У них занадто багато галасу і хаосу. Вони порушують спокій.
Євген лише кивнув на знак згоди.
— Вони, безперечно, милі, — додав він. — Але нехай залишаються милі на відстані. Ми не створені для цього.
Я відчула, що в мене опускаються руки. Їхня раціональність була непробивною.
З одного боку, життя моєї доньки та зятя справді виглядало щасливим. У них був хороший матеріальний достаток, але вони не страждали на манію накопичення: є своя машина, простора квартира, меблі — і досить.
Їхньою пристрастю були подорожі. Дарина сама працює у туристичній фірмі, і важко назвати країну чи історичне місце, де вони ще не були. Екстремальні подорожі, стародавні міста, музеї, виставки. Їхнє життя було наповнене враженнями, культурою та пригодами.
З іншого боку, я відчувала, що воно якесь порожнє. Так, вони не мали суперечок через побут, діти не руйнували їхню ідилію. Вони мали ідеальні стосунки.
— А що чекатиме на вас у старості? — питала я. — Хто подбає? Хто подасть склянку води?
— Ми самі про себе подбаємо, мамо, — відповідала Дарина. — Ми заощаджуємо на свою старість. Ми не покладаємо надію на дітей, які можуть бути і поруч, і далеко.
Я говорила їй про те, що вони позбавляють себе такого великого щастя, як перші кроки малюка, його перший шкільний клас, випускний та багато іншого. Дарина навіть носом крутила:
— Де тут щастя, мамо? Це ж лише обов’язки, переживання і нескінченні витрати часу і сил. Я краще витрачу це на Євгена і на наші спільні враження.
У цей момент моє внутрішнє переконання починало хитатися. Чи може вона, моя донька, бути права?
Я ж сама живу зі своїм Сергієм без спільних дітей, і ми теж щасливі разом. У нас спокій, стабільність, ми теж подорожуємо і насолоджуємося життям. Але ми ж не приймали це рішення свідомо — просто так склалися обставини. Ми обоє мали за плечима бажання мати дітей.
Мені важко було зрозуміти молодих. Їхня раціональність була для мене чимось абсолютно новим і незрозумілим. Я дивилася на них, і в мені боролися дві жінки: та, що пережила втрату і мріяла про продовження роду, і та, що знайшла пізнє, спокійне щастя.
Я не знайшла відповіді на своє питання.
Скажіть, невже це наша нова реальність? Як можна мати таку позицію життєву? Чого вони не думають про майбутнє? от як їх напоумити?
Головна кратинк
