— Юліано, ти мене взагалі чуєш? — Голос Маріанни був просочений гірким докором, і здавалося, що відстань у тисячі кілометрів лише посилює його різкість. Вона говорила так, ніби ми обговорюємо не просто позику, а питання життя і смерті, щоправда, лише її.
— Я тебе чую, Маріанно. Дуже добре чую. І я ж тобі вже відповіла. — Я намагалася говорити максимально спокійно, хоча мої нерви були натягнуті, як струна.
За вікном квартири, яку я винаймала у цій чужій, хоча вже й трохи звичній країні, мерехтіли вогні вечірнього міста. Вони здавалися такими байдужими до моєї внутрішньої боротьби.
— «Відповіла»? Ти назвала мій запит «неможливим», Юліано! Ти знаєш, що це означає? Це означає, що ти не хочеш допомогти! — Її голос перейшов майже на крик.
— Маріанно, давай не будемо перекручувати. Я сказала, що не можу зараз цього зробити. І це не просто «запит», це сума, яка ну, вона просто величезна! Це ж усі мої заощадження! — Я глибоко вдихнула, намагаючись не піддатися її емоційному тиску.
— Твої заощадження на цю залізяку! На автомобіль, який тобі зараз абсолютно не потрібен! Ти ж працюєш за кордоном, додому приїжджаєш раз на пів року! Навіщо тобі нова машина? Це просто твої забаганки, а в мене — справжнє життя! — Вона вловила мою затримку і почала атакувати з новою силою.
— Моя «залізяка», як ти висловилася, це те, заради чого я працюю по дванадцять годин на добу, не бачачи родини! Це моя мрія, Маріанно, мій план на майбутнє, яке я створюю сама! А твоє «справжнє життя» — це твій вибір і відповідальність. Я не розумію, чому мій вибір має стати твоїм вирішенням проблеми! — Я відчула, як у мене починає тремтіти голос, і мені це дуже не сподобалося. Я ж не винна, що вона не планувала фінанси!
— Ти просто жадібна! Тобі шкода цих грошей для людини, яку ти називала подругою п’ять років! Ти не бажаєш мені щастя, Юліано! Ти просто заздриш, що я виходжу заміж! — Це була фінальна, найболючіша стріла. І вона влучила.
Насправді, ці п’ять років дружби, здавалося, розсипалися зараз, наче картковий будиночок, під тиском однієї надто великої, надто невчасної і надто цинічної позики.
Я ніколи не думала, що доля закине мене так далеко від дому. Але життя на батьківщині, з його мізерними зарплатами та безперспективністю, не давало мені жодного шансу на те майбутнє, яке я собі уявляла.
Ось чому я тут, у цій країні, де моє ім’я, Юліана, часто вимовляють із дивним акцентом. Я працюю, не шкодуючи себе, аби мати змогу відкладати. Кожен євро, що потрапляє на мій рахунок, — це маленький, але відчутний крок до моєї мети: придбати гарний, надійний автомобіль. Це не просто засіб пересування; це символ моєї незалежності, мого успіху, моя особиста перемога над сірою буденністю.
Мої батьки — прості люди. Вони завжди робили все можливе, але їхніх чесних заробітків ледве вистачало на себе. Я ж із дитинства знала, що покладатися маю тільки на себе. Ще в університеті, коли я позичала невеликі суми знайомим, я засвоїла гіркий урок: гроші руйнують стосунки.
Пам’ятаю, як я позичила одногрупникові трохи коштів на новий підручник. Ми домовилися, що він поверне за тиждень. Минув тиждень. Потім другий. Коли я нарешті наважилася нагадати, він глянув на мене з таким ображеним виглядом, ніби я вимагала в нього його останню сорочку.
— Ох, Юліано, ти не могла почекати? У мене зараз такі складнощі! — Він тоді навіть не намагався вибачитися, а навпаки, змусив почуватися винною. — Ти знаєш, скільки мені ще треба заплатити за гуртожиток? Тобі ж ці гроші, мабуть, не так потрібні, як мені зараз!
Я тоді вперше відчула цей холодний укол несправедливості. Здавалося, що замість вдячності я отримала образу. І так було щоразу. Люди, які просили в борг, чомусь вважали, що їхні фінансові потреби завжди важливіші за мої, а моє нагадування про повернення боргу — це прояв агресії та жадібності.
Після кількох таких випадків я вирішила: якщо я вже й позичаю комусь гроші, то вважаю це дарунком. Якщо я не можу собі дозволити подарувати цю суму, я просто відмовляю. Це стало моїм непорушним правилом. Воно рятувало мене від багатьох розчарувань і зіпсованих стосунків. До сьогоднішнього дня.
З Маріанною ми дружили з першого курсу. Вона була мені як сестра, хоча, звичайно, її життя завжди було трохи простішим: батьки їй завжди допомагали, тоді як я викручувалася сама.
Коли я ділилася своїми планами на майбутнє, вона завжди була поруч. Ми разом гортали каталоги, обирали колір і марку мого майбутнього авто. Вона знала, що я вже майже зібрала потрібну суму. Вона знала, що я на фінішній прямій до своєї мрії.
Нещодавно я зателефонувала їй, аби поділитися радістю: ще трохи, і я зможу здійснити покупку! Я очікувала слів захоплення, підтримки, може, навіть трохи гордості за мене. Натомість отримала запит.
— Юліано, ти так світишся! Радію за тебе, справді! Але. — Вона зробила драматичну паузу, і я одразу зрозуміла, що далі буде щось неприємне. — Ти ж пам’ятаєш, ми з Андрієм ну, словом, чекаємо поповнення.
— Маріанно, це ж чудово! Вітаю вас! — Я була щиро рада за неї.
— Так, чудово. Але це зовсім невчасно. Ми планували весілля, але не встигли відкласти на нього стільки, скільки хотіли. Ти знаєш, я завжди мріяла про гарне святкування!
— Звісно. Але це ж не проблема, Маріанно. Зробіть скромну церемонію, розпишіться, а потім, коли підготуєтеся, влаштуєте велике свято! Навіщо вам зараз цей «бенкет на весь світ»?
— Ні, ти не розумієш! Це ж має бути ідеально! Я не хочу, щоб люди говорили, що ми одружуємося «по зальоту» і в нас навіть немає грошей на пристойне свято! — У її голосі промайнули нотки істерики. — Андрій, звичайно, старається, але. Ми порахували, і нам не вистачає досить великої суми. Я подумала про тебе.
Я мовчала, намагаючись зрозуміти, куди веде ця розмова. Мені здалося, що я чую, як у неї в голові клацають шестерні маніпуляції.
— Я знаю, що ти вже майже купила машину. Але ж вона тобі зараз не потрібна! Ну, справді, Юліано, ти ж не будеш нею користуватися тут, а вдома вона просто стоятиме! А нам потрібна ця сума. Дуже потрібна. Це наш шанс на гарний початок сімейного життя!
— Маріанно, я не певна, що розумію. Ти хочеш, щоб я позичила тобі скільки? — Хоча я вже здогадувалася, про що йдеться.
— Не вистачає десять тисяч. Десять тисяч євро.
Я відчула, як у мене перехопило подих. Десять тисяч. Усі мої заощадження, кожен цент яких я заробила тяжкою працею далеко від рідного дому. Всі мої безсонні ночі, мої пропущені вихідні, мої обмеження у всьому. Все це заради того, щоб Маріанна і Андрій могли справити весілля, яке «не гірше, ніж в інших».
— Маріанно, ти жартуєш? Це ж уся моя сума! Я не можу цього зробити!
— Чому не можеш? Ти ж повернеш їх собі! Ми домовимося про термін! Ну, припустимо, за півтора року ми віддамо! Я ж тобі не якась там незнайомка!
— Півтора року! Маріанно, ти розумієш, що це означає? Я відкладала на це більше двох років! Я відкладала для себе, для своєї мети! А ти хочеш, щоб я перекреслила все заради вашого свята!
Я спробувала використати свій перевірений метод: чемно відмовити, пояснивши свою позицію.
— Послухай, я дуже ціную нашу дружбу. І я щиро рада за вас. Але ти знаєш моє правило щодо грошей. Я не можу ризикувати нашими стосунками через таку величезну суму. І я не можу просто подарувати вам ці кошти.
— Ти називаєш мене ризиком? Ти вважаєш, що я нечесна? — Її голос став холодним і образливим.
— Ні. Я просто знаю, як гроші псують дружбу. І я не хочу, щоб це сталося з нами. Крім того, я не можу відмовитися від своєї мети.
Тут і почалося. Вона почала знецінювати мою мрію, називаючи її дитячою забаганкою.
— Та ну, Юліано! Тобі вже скоро тридцять! Який тобі потрібен цей дорогий автомобіль? Ти, мабуть, ще не дуже впевнено водиш, щоб одразу купувати новеньку, таку дорогу модель! Купи собі щось стареньке, а потім вже як розбагатієш.
— Ти це серйозно зараз? Ти намагаєшся мене відмовити від моєї покупки, щоб взяти мої гроші? — Я не могла повірити своїм вухам.
— Я просто кажу, як краще! Я не хочу, щоб ти даремно викинула гроші! А ми ж тобі повернемо! Ти просто не хочеш мені щастя!
— Маріанно, якщо твоє щастя залежить від моїх заощаджень, то в цьому щасті щось не так! Весілля — це справа двох дорослих людей. Ви вирішили створити сім’ю. Чому ви не можете самі про себе подбати?
— Я так і знала! Ти просто заздриш! — Її слова були, мов отрута. — Я знала, що ти не зможеш пережити, що я виходжу заміж раніше за тебе!
Я відчула що це просто маніпуляція. Це була її спроба змусити мене почуватися винною і, як наслідок, дати їй гроші.
— Це низько, Маріанно. Дуже низько. — Це все, що я змогла вимовити, перш ніж покласти слухавку.
Кілька днів ми не розмовляли. Тиша була важкою і неприємною. Я знала, що вона чекає на мій дзвінок. Чекає, що я зламаюся, почую її прохання ще раз і скажу: «Добре, я допоможу». Але я не збиралася цього робити. Моя мрія була для мене занадто важливою.
Нарешті, вона написала мені повідомлення.
— Я не розумію, Юліано, чому ти поводишся як чужа людина. Це ж не так складно — позичити! Ти ж знаєш, що я б зробила для тебе те саме!
Я відповіла їй чесно, намагаючись востаннє достукатися до здорового глузду.
— Маріанно, я знаю. Але, будь ласка, спробуй зрозуміти. Я не можу відкласти своє життя. Я не можу відмовитися від того, заради чого я працюю тут. І мені дуже боляче чути, як ти знецінюєш мій вибір і мою працю.
— Тобто ти відмовляєш? І наша дружба закінчується через якісь гроші?
Я відчула, що мені доводиться робити вибір, який я б ніколи не хотіла робити.
— Маріанно, якщо наша дружба тримається лише на моїй готовності віддати тобі мої заощадження, то, можливо, вона вже давно закінчилася.
Я не отримала відповіді. Її мовчання було гучнішим за будь-які слова. Я розуміла, що наші стосунки, ймовірно, зайшли в глухий кут.
Я пішла на роботу. Цілий день я працювала, намагаючись не думати про те, що сталося. Увечері, коли я повернулася додому, я відчула сильну порожнечу. Замість радості від близької покупки, я відчувала тільки гіркоту.
Я вирішила зателефонувати мамі.
— Привіт, доню! Як ти? — Її голос завжди був для мене розрадою.
— Все добре, мамо. Просто втомилася трохи. — Я не хотіла її засмучувати.
— Ти щось приховуєш? — Вона завжди відчувала.
Я розповіла їй про розмову з Маріанною, про її прохання і про те, як вона звинуватила мене в жадібності.
— Ох, Юліано… — Мама зітхнула. — Твоя подруга вона, мабуть, просто розгублена. Але ти права, доню. Ти права. Ти працюєш, як бджілка. Твої гроші — це твоя праця, а не її святковий фонд. Коли хтось просить у тебе те, що ти заробила такою важкою працею, і при цьому звинувачує тебе це просто нечесно. Ти нікому нічого не винна, Юлю. Особливо не винна, якщо це шкодить твоїй мрії.
— Але мені так боляче, мамо. П’ять років дружби.
— Якщо людина готова так легко відмовитися від тебе через гроші, чи справді це була дружба? Не засмучуйся. Купуй свій автомобіль. Він буде тобі нагадувати про те, як ти сама, без чиєїсь допомоги, досягла своєї мети.
Слова мами завжди допомагали мені відновити рівновагу. Вона нагадала мені про те, що я сама для себе — найважливіша людина.
Через кілька тижнів я все ж таки здійснила свою мрію. Я купила той самий автомобіль. Я зайшла до автосалону, підписала всі документи, і ось ключі від моєї новенької, блискучої машини були в моїй руці. Це було неймовірне відчуття. Відчуття тріумфу і гордості.
Коли я сіла за кермо, моє серце радісно забилося. Я проїхалася містом. Непотрібна тут, за кордоном? Можливо. Але вона була моя. І це було найголовніше.
Я зробила фото і надіслала його мамі. Вона одразу ж зателефонувала мені:
— Яка красуня! Вітаю тебе, моя працьовита дівчинко!
Я не надсилала фото Маріанні. Але я знала, що рано чи пізно вона про це дізнається.
За кілька днів до весілля Маріанни я отримала від неї нове повідомлення.
— Вітаю. Бачу, ти здійснила свою мрію. Я все одно бажаю тобі щастя. Але, чесно кажучи, мені дуже прикро, що ти не змогла мені допомогти. Я сподіваюся, що ти не будеш шкодувати про своє рішення.
Я відчула, що в цьому повідомленні немає щирого прохання про примирення, лише гіркий докір. Я вирішила відповісти максимально стримано.
— Я теж вітаю вас з весіллям, Маріанно. Сподіваюся, ваше свято пройде чудово. Я не жалкую про своє рішення, бо я обрала свою мрію і свій спокій. А ти обрала свій шлях. Я вірю, що ти знайдеш потрібну суму і все буде добре.
На цьому наша розмова закінчилася. Жодного примирення, жодних вибачень. Лише констатація факту: наші шляхи розійшлися.
Я сиділа у своєму новому автомобілі, дивлячись на вогні вечірнього міста. Так, мені було самотньо. Але ця самотність була чесною. Вона не була обтяжена борговими зобов’язаннями чи образами.
Моє життя було в моїх руках, і я сама вирішувала, куди повертати. Я обрала свій власний шлях, і, можливо, це було найкраще, що я могла зробити. Я обрала себе.
Хіба не мала права?
Головна картинка ілюстративна.
