– Ти ж мене практично не виховувала! Все робила бабуся, і тепер ти те саме маєш зробити для моїх дітей! – сказала донька, наполегливо повторюючи своє. Я, у свою чергу, почала згадувати ті часи, коли бабуся дійсно допомагала мені з вихованням дітей.
Справді, діти проводили всі літні місяці у моєї мами, їхньої бабусі. Мені просто не було як ними займатися. Чесно кажучи, працювала я від ранку до вечора, а після роботи ще потрібно було стати в чергу за продуктами. У ті часи не було магазинів із великим вибором товарів, і все необхідне для дому доводилося буквально вистоювати у довгих чергах. Бувало так, що доводилося ставати одразу в кілька черг одночасно, бігати між ними, щоб хоч якось забезпечити сім’ю.
Про казки на ніч і читання книжок навіть мова не йшла. Ледве вдавалося знайти час, щоб розібратися з пранням, яке доводилося замочувати зранку, а потім прати вручну, поки в нас була гаряча вода. Це була нескінченна круговерть побутових справ і турбот, яка залишала зовсім мало часу на себе чи на дітей. Тож коли наставав момент відправити дітей до бабусі на літо, я зітхала з полегшенням. Це було для мене своєрідним перепочинком, можливістю трохи перевести дух і відчути, що хоча б на кілька місяців частина тягаря впала з моїх плечей.
Після кожного такого літа діти приїздили з міста, і в них було повно захоплених розповідей про бабусю.
«Мамо, бабуся таке смачне пече! А в бабусі такі гарні речі…» Слухаючи їхні історії, я відчувала, як колькало у серці. Адже це я працюю, я забігаюся і стараюся, але про мене згадують куди рідше, ніж про бабусю. Та все одно, я розуміла, що для дітей це важливо – мати ту емоційну підтримку та увагу, якої я не могла їм дати повною мірою. Тож, хоч і нелегко було слухати ці розповіді, я вирішила, що не варто надто перейматися.
Минали роки, і мої діти подорослішали. Син одружився і поїхав в інше місто, а донька вийшла заміж і оселилася неподалік. І ось, нещодавно вона почала активно вимагати від мене допомоги з її дітьми. Її вимоги дуже схожі на ті, що я колись ставила перед своєю мамою, але обставини змінилися. Я досі працюю і маю свої інтереси, та й інше бачення ситуації.
– Доню, твої діти можуть ходити до садка на повний день, – кажу їй. – Це вирішить усі проблеми.
Але вона мене не розуміє. Вона продовжує наполягати: «Мамо, я б вийшла на роботу, але як мені працювати, якщо діти будуть у садку? Зі старшим я вже пробувала, і це зовсім не варіант. У тебе ж є стаж, пенсія вже ось-ось буде, то чому б тобі не залишити роботу й не допомогти мені? Та й місце інша людина займе, заробить… А тобі, мамо, як-не-як – бути бабусею.»
Моя донька думає, що я маю полегшити їй життя, взявши на себе турботу про її дітей. Звичайно, я можу виділити трохи часу, скажімо, годину чи дві на день, щоб вона мала змогу сходити, наприклад, до перукарні. Але я не готова присвячувати свої дні безперервному догляду за онуками. Це виснажує мене, і я відчуваю, що просто не здатна впоратися з таким навантаженням. До того ж це її діти, а не мої, і саме вона вирішила створити сім’ю, маючи на увазі всі складнощі та радощі батьківства.
– Якщо ти так хочеш, то я тобі буду платити, – одного разу пропонує донька, знаючи наперед, що я не погоджуся на це.
– Доню, найми няню, якщо тобі так потрібна допомога, – відповідаю я. Але вона тут же заперечує: «Няня чужа людина і візьме втричі більше, а ти ж знаєш, як нам потрібні гроші. Ми ж хочемо купити власну квартиру!»
Для мене це ситуація без виходу. Я не відчуваю потреби відмовлятися від своїх планів і роботи, щоб повністю присвятити себе її дітям. Тим більше, моя мама теж не займалася моїми онуками з ранку до вечора, як того вимагає донька. Я теж мала свої турботи та обов’язки, але не перекладала всі клопоти на маму. Зрештою, донька – доросла людина, має свого чоловіка, і вони обоє мають відповідально підходити до виховання своїх дітей.
– Доню, я вже казала тобі, що можу допомогти на годину-дві, але не настільки, як ти просиш. Мені просто не хочеться присвячувати весь свій час цьому.
Донька образилася. Вона починає згадувати, як у дитинстві їй бракувало тепла та ласки, каже, що тепер я маю компенсувати це, допомагаючи їй з її дітьми. Але я не вважаю, що маю якісь борги перед нею чи її дітьми. Тим більше, я не хотіла б, щоб вона надумала мати ще одну дитину, з розрахунком на те, що і за третім допомагатиму.
Складається враження, що донька не збирається поступатися і все одно чекає від мене більшого. Хто знає, скільки часу ще мине, перш ніж вона зрозуміє мою позицію і прийме її?
