fbpx

Я не розумію з чого донька взяла, що я маю чинити, як моя мама? Зараз зовсім інші часи і кожен живе так, як хоче, бо нікому нічого не винен.

– Ти ж практично мене не виховувала, а все робила бабуся і тепер ти те саме маєш зробити для моїх дітей!, – донька ніяк не заспокоювалася, а я почала згадувати ті часи.

Справді, я дітей віддавала на все літо до бабусі, бо, знаєте, не було як з ними панькатися. Ні, я так по-правді скажу. Поки на роботі від сьомої до п’ятої набігаєшся, а далі треба ще в черзі постояти і то не на п’ять людей. А на такій, що займаєш по дві-три черги і бігаєш від однієї до другої аби щось принести додому їсти.

Яка книжка і яка казка на ніч, коли в тазиках ще зранку намочила купу прання і то треба прати, поки дали гарячу воду і те все колотиш до дванадцятої години і отак всі дні.

Тому я не просто давала їх на літо, а ще наче мені гора з плечей падала, коли я їхала назад в місто.

– Мамо, бабуся таке смачне пече, а в бабусі те гарне, а бабуся нам то зробила, а бабуся…

Звичайно, мені кололо, коли діти приїздили в місто та не могли натішитися, яка ж бабуся хороша. То я на них батрачу та бігаю і про маму ні слова, зате бабуся гарна. Ну, нічого.

Виросли і розлетілися мої діти: син оженився в інше місто, а донька вийшла заміж і майже по-сусідству зі мною живе. І ось вона раптом вирішила, що я маю робити для її дітей те саме, що робила моя мама – виховувати і віддавати весь свій час.

Але, на хвилиночку, я ще працюю на роботі, а ще – для цього є садки.

– Доню, твої діти мають ходити в садок на цілий день і тоді всім буде добре, – кажу я їй, але до неї ніяк не доходить.

– Мамо, я б вийшла на роботу, але вони в садку не дадуть мені працювати, я вже це добре знаю, бо зі старшим таке було. У тебе й так є стаж і пенсія вийде, то чого ти ще працюєш? А так би дала місце іншій людині заробити і мені б допомогла. Ти ж бабуся, як-не-як!

А я не хочу сидіти з її дітьми, бо це висмоктує з мене всі сили і вона ж не мені дітей на світ приводила, а собі! Це для неї радість, а не для мене. Я готова по сюсюкати біля них годину на день, щоб вона могла піти в перукарню, але ж не цілий день!

– Якщо хочеш, то я тобі буду гроші платити, – каже і сама ж знає, що я навіть на гроші не погоджуся.

– Доню, – кажу я їй, – Наймай тоді няню і все.

– Але няня чужа і візьме втричі більше, а ти знаєш, як нам потрібні гроші! Ми ж хочемо квартиру купити!

Як на мене, то ситуація просто безвихідна, бо я не моя мама і, тим більше, я аж таких малих дітей на неї не спихала. Донька доросла людина і має чоловіка. то вони самі мають розрахувати свої сили аби піклуватися про своїх дітей.

– Доню, я тобі вже казала, що на годину-дві, то я завжди готова, але не на стільки часу, як ти просиш. Я не маю такого бажання.

Донька ображається і починає згадувати, що я їй ні тепла, ні ласки не давала і тепер маю це все віддати її дітям. Але я нікому нічого не повинна і це її діти, то хай вона собі з ними дає раду, а то ще надумає й третє на світ привести. Як гадаєте, чи донька довго не буде зі мною говорити?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page