– Сину, не смій так чинити зі своїм життя, – казала Марта Петрівна.
– Мамо, ми одружуємося, хочеться вам цього чи ні, – вперся він.
Відтоді між нами зі свекрухою не було порозуміння, хоча вона відкрито мені нічого не говорила і не робила.
Так йшли роки, а ми наче й жили добре, але от дітей у нас не було. Не знаю чи вона щось казала синові чи ні, але от мої вже мене втомили прощами і цілющими травами, які у нас з квартири не виходили.
Одного дня Марта Петрівна прийшла до нас додому і побачила те все на свої очі – висушені трави були в усіх вазах, а наша спальня була обставлена статуетками і календариками з прощ, в яких побувала мама і бабуся.
Ви б бачили її вираз обличчя.
А тоді вона каже мені:
– Їдьте десь перепочити, а як нічого не допоможе, то будемо далі думати, тільки не до твоєї матері в село, – вона багатозначно кинула погляд на трави і статуетки.
Ми поїхали в гори, але звідти все одно вернулися ні з чим.
Що було робити ми не знали, але хотілося вже чути дитячий лепет у квартирі, адже п’ять років минуло, а все ніяк.
Тоді знову прийшла Марта Петрівна:
– Ось гроші. Я збирала на весілля синові, але ви й так не робили, тому я берегла онукам, а раз їх нема, то хай підуть на те аби вони були.
Сума була кругленька і стало нам на дві спроби, якраз вклалися.
– Марто Петрівно, як буде дівчинка, то ми назвемо на вашу честь.
– Ще чого, – відказала та, – в дитини має бути сучасне ім’я. І не думай, що я стала іншої думки про тебе.
– Чого ж ви тоді допомагаєте?
– Я допомагаю вашій родині, а не конкретно тобі. Я хочу аби у вас були дітки. Аби ви їх виховували, а я вам допомагала.
Я не здивувалася, бо вона ніколи не виглядала на сентиментальну людину. Проте, коли на світ з’явилася двійня, то я ні у кого не бачила таких безпорадно-щасливих очей.
– Тетянко, як я маю тобі допомогти, коли вони такі маленькі? Я не знаю, як їх і на руки взяти, щоб часом не того.
А як вона коло них вже тепер сюсюкає, та вони з неї тягнуть все, а та лиш щаслива.
Дітки, бабуся все життя пропрацювала економістом, то ви моє найкраще і найвигідніше вкладення.
Так і живемо, все для родини, щоб кожен був в ній щасливий.
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
