Я не стала говорити ні сину, ні чоловіку, що потрібна сума уже є і, що я планую повертатись додому. Та й навіщо, самі побачать коли я переступлю поріг нашого дому. Їхала і посміхалась собі тихцем – ну нарешті вже. Так довго я чекала ось цього часу, та й сина порадую, він також мріяв про цей день. Та рідна хата мене зустріла пусткою і запахом нежилого приміщення

Я не стала говорити ні сину, ні чоловіку, що потрібна сума уже є і, що я планую повертатись додому. Та й навіщо, самі побачать коли я переступлю поріг нашого дому. Їхала і посміхалась собі тихцем – ну нарешті вже. Так довго я чекала ось цього часу, та й сина порадую, він також мріяв про цей день. Та рідна хата мене зустріла пусткою і запахом нежилого приміщення.

Я їхала на заробітки одразу після того, як єдиний мій син Кирило одружився. Ще поки він навчався, то нам із чоловіком вистачало фінансів на оплату, однак, весілля ввело у глибокий мінус.

Ніби й не велике свято робили, бо ні ми , ні свати багатими не були, та от витратились дуже, ще й позичатись довелось. А тут, майже одразу після весілля новина – невістка трійню чекає.

Ми були дуже раді, але питання власного житла для молодої сім’ї постало гостро. Мій син інженер, працював на великому заводі, не для того ми такі гроші на його навчання витрачали, аби він повернувся у село із сім’єю. Вирішила я їхати на заробітки.

Вісім років я була в Італії, доглядала стареньку сеньйору. Гроші складала на купку, хіба двісті євро сину передавала на оренду житла щомісячно.

Свати також гарно допомагали молодій родині, тож разом ми тримали молоду сім’ю на плаву. Звісно, усім було не просто, але кожен робив усе від них залежне.

І от, коли потрібну суму було зібрано, я вирішила звільнятись і їхати додому. Можна було залишитись, заробити на ремонт дітям і на те, аби власний дім до ладу привести, та я вже сил не мала – хотілось додому і так багато повз мене пройшло.

Ні сину, ні чоловіку нічого казати про свій приїзд не стала. Навіщо, все самі побачать. У голові були картинки щасливої зустрічі, радості від розуміння того, що вже будемо всі разом.

Та дім мене зустрів пусткою. Я відчинила двері, а нікого немає. Видно, що у нашому домі ніхто не живе уже досить довго, бо от цей характерний запах не жилого приміщення так за день, чи навіть, за тиждень не з’являється.

Я одразу до сусідки побігла. Ми з Нюсею гарно дружили роками. Ну хто як не вона міг мені пояснити, що то стало таке і чого у дворі, навіть пса немає.

Я до дверей, а на зустріч чоловік мій виходив у треніках і з чашкою кави. Видно, що він тут явно не гостем почувався. Бідося. аж чашку зронив, бо явно мене побачити на порозі Нюсиного дому не очікував.

— Ти восьмий рік за кордоном. – доводить мені. – Тебе немає поруч, я один. Що мав монашествувати? Та й то нічого серйозного, Нюся сама казала, що не будем тебе ображати. Я твій чоловік, просто от так склалось.

Найприкріше, що син про все знав.

— Мамо не вплутуй мене у ваші відносини, мені аби зі своїм розібратись. – сказав мені, коли я спробувала дорікнути. – Тато що, з дому пішов?

І от дивлюсь я на ту купку євро яку везла, аби придбати сину квартиру, дивлюсь на роки своєї праці нелегкої, і так гірко мені на душі.

Чоловіка я не прийму назад, хай у Нюсі тепер мешкає. Але як бути із сином? Купувати йому квартиру? Розумію, що потрібно, але не можу переступити через свою образу.

А може я себе накручую і дитина й справді ні до чого? Як би ви вчинили на моєму місці?

Головна картинка ілюстративна.

You cannot copy content of this page