fbpx
Історії з життя
– Я не тримаю тебе, – мовила. – Саме тому, що кохаю, я відпускаю тебе. Бачу: твоє серце заполонила Ірина. Хоч як не просто мені це говорити, але бажаю вам щастя

– Я не тримаю тебе, – мовила. – Саме тому, що кохаю, я відпускаю тебе. Бачу: твоє серце заполонила Ірина. Хоч як не просто мені це говорити, але бажаю вам щастя. Пише Газета Життя

ЧИ БУВАЮТЬ СНІЖИНКИ ГАРЯЧИМИ? – Мамо, а сніжинки бувають гарячими? – сполохало невеселі Ларисині думки запитання маленького Дмитрика.

Причин веселитися, незважаючи на близькі зимові свята, було мало: її невеликої зарплати якраз вистачило на оплату опалення і дитсадка. Нова сукня так і залишилася мрією. І тепер Лариса задіяла всі свої творчі здібності, щоб не лише вигадати новорічне меню, а й на півтори сотні гривень, що залишилися в гаманці, прожити два тижні.

Забравши сина з дитсадка, жінка вела його додому широкою засніженою вулицею. Іти треба було метрів вісімсот, тож хлоп’я шукало собі розвагу, спостерігаючи за першим снігом. Цьогоріч його чекали довгенько, зате діждалися гарного, пухнастого, справді із щедрого Миколаєвого мішка, бо випав саме напередодні цього гарного зимового свята. Випав і залишився частинкою їхнього буденного сільського життя.

Лариса гірко всміхнулася, подумки провівши паралель між снігом і власною долею. Невдале, мабуть, порівняння, але саме так одного разу, завітавши до неї, залишився на довге спільне життя її Максим. Знала, що не байдужа йому, ще від випускного вечора, коли освідчився їй прямо у вихорі прощального вальсу.

– Де ж ти раніше був? – ледь винувато усміхнулась тоді йому. А за декілька місяців вийшла заміж за Андрія.

Інститут їхньої сім’ї, либонь, не пройшов «акредитації», якщо орудувати сучасними термінами, і за два роки від вогнища палкої любові залишилося лиш величезне попелище. А посеред нього – Лариса з дев’ятимісячною Богданою на руках і зі свідоцтвом про розлучення. Ось тоді й постукав якогось вечора у її вікно Максим. Зайшов на філіжанку кави, а наступного дня вже переніс до неї від батьків свої речі.

– Як же ти житимеш із ним, якщо не кохаєш? – дивувалася й тривожилась тоді подруга.

– Якщо він поважатиме мене і гарно ставитиметься до дитини, я покохаю його вже за це, – відповіла тоді просто й щиро. А з часом і справді зрозуміла, що вже не мислить себе без Максима. Тож Дмитрик, без жодного сумніву, дитя кохання.

Максим не розділяв дітей, обох любив, як рідних. На Богданине «тату» реагував незмінною лагідною усмішкою, до сина був вимогливішим: справжньому чоловікові, мовляв, не пестощі потрібні.

Та, напевно, на пестощі піддався й сам. Бо відколи в селі з’явилася нова завідувач клубу, чоловіка наче підмінили: шукав найменшого приводу, щоб навідатися туди, а у спілкуванні з Ларисою навпаки – найдрібнішої причини для непорозуміння.

До жінки доходили неприємні чутки, але вона вірила не людям, а коханому. Проте після відвертої розмови сама зібрала його речі.

– Я не тримаю тебе, – мовила. – Саме тому, що кохаю, я відпускаю тебе. Бачу: твоє серце заполонила Ірина. Хоч як не просто мені це говорити, але бажаю вам щастя.

Єдиною втіхою стали діти. Ними відтоді й жила. А вони трепетно оберігали мамин спокій кожне по-своєму: Богдана, вже студентка, телефонувала щодня, а Дмитрик ні на хвилину не залишав її на самоті з не простими думками. А цьогоріч написав зворушливого листа святому Миколаю: «Подаруй, будь ласка, мамі нову сукню. Мама в мене така красива! А ще, дідусю Миколаю, скажи татусеві, що ми його дуже любимо і чекаємо!».

Лариса, прочитавши дитяче послання, плакала всю ніч. Удосвіта пішла до сусідки з новеньким конвертом – і вже за декілька годин син радо витягував з-під подушки разом із цукерками лист від Миколая.

– «Сукню мамі твоїй, – читав по складах хлопчик, – мої помічники ще шиють. А татові я неодмінно передам твоє прохання, щойно доїду до Чернігова» Мамо, у нас усе буде добре! – радісно застрибав малий. – Я ж у самого Миколая про це попросив!

Лариса щосили тамувала почуття, знала, що мусить стримувати себе заради дитини. Бо ж саме для цього й мудрували із сусідкою над листом.

Відтоді минуло десять днів, а малий щодня повторював, мов заведений:

– Тато неодмінно повернеться!

От і сьогодні: не встигли повернути у двір, як він із надією сказав:

– А може, татко на нас уже чекає?

Лариса не втрималася й заплакала:

– Невже ти не розумієш, що татко не прийде, що він тепер живе у чужої тітки? Ну, навіщо він тобі, якщо за рік навіть не згадав про тебе?

Малий насупився і мовчки поплентався до хати, важко загрібаючи сніг поношеними чоботятами.

Переддень Нового року почався клопітно: вдосвіта отелилася корова. Тож Лариса не мала й хвилинки вільної, то біля худоби, то в кухні. А надвечір тепло одягла сина, посадила на санчата – і гайнули до залізничної станції зустрічати з приміського потяга Богдану.

Хурделило, і Дмитрик весело грався з білими клаптями, що летіли зусібіч. Донька гралася з братиком, а Лариса обіймала поглядом обох, щаслива, що діти поряд. Ще здалеку побачила у вікнах веранди світло. Стривожилася: хтось чужий заліз? А ключі ж ось, у неї в кишені. Відчинила двері й завмерла: на тапчані сидів Максим. Схудлий, потемнілий, але такий рідний! Лариса зупинилася, не в силах ступити й кроку, не спромігшись і на слово. Богдана стривожено примовкла коло матері. Зате Дмитрик весело підстрибнув, з якимось пташиним зойком-вигуком підбіг до батька і щасливо повис у нього на шиї. Чоловік рвучко обійняв дитину, заховав обличчя у білявому чубі сина, вдихнув у себе, здається, саму присутність рідних людей. Мовчанка затягувалася.

– Прости, – видихнув ледь чутно, підвівши погляд. – Прости, простіть. – говорили очі, шепотіла вся його постать.

Здається повітря, яким дихала сповнилось її почуттями. Ввесь світ мав відчути, як же їй зараз не просто.

– Я ж казав, казав вам, що татко повернеться! – щебетав син, не помічаючи напруги. Він переможно дивився на маму й сестру і тулився до батька. Тепер усі були тут, разом, і дитина нарешті почувалася щасливою.

Лариса струснула з хустки сніг. Сніжинки, що потрапили їй на обличчя, видались такими гарячими!

Леся ГУДЗЬ

Текст редаговано – intermarium.news. Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.

facebook