Ми вже 13 років живемо з чоловіком, у нас є дитина – школяр. Офіційно не одружені, не дивлячись на 13 років спільного життя. Буду називати його тут чоловіком – щоб не заплутатися.
Так вийшло, що коли ми почали жити разом, кохання у мене до нього не було – була симпатія, повага, вдячність за готовність допомагати мені і підтримувати і так далі. Потім через 1,5 роки спільного життя з’явився син. Тут якось взагалі стало не до почутті – маленька дитина, батьки далеко, працювати я почала, коли малюкові виповнилося три місяці. Чоловік допомагав, але кожні вихідні розслаблявся в компанії друзів. Мене це напружувало, але за рамки він не виходив – додому нікого не водив, мене поважав і до інших не клеївся. Але я якось звикла, що розраховувати можу більше на себе, тому що в скрутну хвилину чоловік може “розслабитися” і мені доведеться обійтися своїми силами. Так ми жили всі ці роки. У чоловіка спосіб життя змінювався, “розслаблятися” за допомогою випивки він почав значно рідше, і зараз практично не п’є. Але з ним неймовірно нудно – він в сім’ї як меблі. Що він є, що його немає – нічого не змінюється.
У цей момент на горизонті замайорів інший чоловік. А точніше, новий – добре забутий старий, мій однокурсник. Так вийшло, що давно у нас з ним була симпатія, зустрічі, але недовго. Ми періодично спілкувалися по телефону, чи в соц. мережах, а тут зустрілися.
Зізнаюся чесно – просто голову втратила. Відчуваю, що він мені потрібен. Ми дуже схожі поглядами – можемо годинами спілкуватися, і ночі не спати, коли ми разом. Він був одружений, але давно розлучився, є дорослий син.
Ми почали зустрічатися. Чоловікові я сказала, що ми розлучаємося, добре, що офіційно не одружені і ділити особливо нічого. Чоловік начебто погодився – так, нам нудно разом, ми різні люди, навіть почав спілкуватися з іншими жінками, але потім раптом знову прийшов до мене зі словами: “Люблю тільки тебе, ти моя єдина, не можу без тебе”.
Залишився зі мною. Живемо ми в квартирі, яка належить мені і синові, чоловік прописаний в іншому місці.
Я не вважаю, що подвійні стосунки одночасно – це нормально, але при цьому не можу залишити коханого. А чоловік не готовий піти. Сказав, що все пробачив, але зараз контролює мене шалено те, що почалося – просто словами не описати! Відстежує всі телефонні дзвінки, робить їх роздруківки, контролює мене кожну хвилину – навіть порахував, скільки часу потрібно, щоб з роботи доїхати, і о котрій годині я прийти повинна. Періодично каже, що, хоча і простив мені іншого чоловіка, але ніколи цього не забуде.
А я його не кохаю. Нічого не можу вдіяти з собою. Відчуваю тільки родинні почуття, готова дбати про нього, але як про родича, тата дитини. А люблю того, другого. Зустрічаюся з ним уривками, коли йду від нього – просто серце розривається.
Відразу скажу, що з дитиною ситуація така – тато його, звичайно, любить, але особливо його розвитком не займається, в основному це я роблю! Інший чоловік з дитиною теж знайомий, ставиться до нього дуже добре, але близько вони, звичайно, майже не спілкувалися.
Розумію, що зараз в мене полетять камені і помідори, але прошу поради – варто залишитися з некоханим чоловіком, якось постаратися змиритися з тим, що я його не люблю чи все-таки піти до коханого?
Якщо залишитися – буде стабільність, але тяжка для мене. Якщо піду до іншого – все заново, причому для всіх (чоловіка, мене, дитини). І як сказати про це чоловікові? Він мені каже, що, якщо ти підеш, для мене світ буде не милий, все втрачає зміст. Він не сентиментальна людина, тому від нього таке чути мені страшно. І він був в такому відчаї, коли зрозумів, що у мене інший чоловік, що я злякалася – ніколи не бачила нічого подібного.
Загалом, важко. Буду вдячна за вашу думку.
Галина.
Фото – ілюстративне.
Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
