Нас троє жили в комунальній квартирі, як тут намалювалася четверта, Ольга, трохи від нас молодша, бо жінці на вигляд років п’ятдесят-шістдесят і вся така ходила, мов у воду опущена. А ми, знаєте, якось зацікавилися тим, адже ким нам ще цікавитися, якщо не ближнім, з яким доведеться проживати разом.
Вона спочатку ходила сумна, не хотіла нічим ділитися, але далі повідала нам типову історію – чоловік пішов від неї і після поділу майна, вона тут і опинилася.
Але ж є нюанс!
– Орест мені сказав, що у нього великі фінансові складнощі і він вложився в справу, яка прогоріла. Витратив всі наші заощадження, але це навіть не половина суми, прийдеться продавати квартиру, щоб те все покрити.
Орест їй сказав, що у нього молода кохана і він буде жити з нею. Хотів дуже швидко розбагатіти аби балувати нову пасію, але прогорів.
– Мариночко, Світланка при надії, я не знаю, що мені робити. Ти зрозумій, що все, що ми з тобою нажили в шлюбі, то все наше навпіл, як і борги.
– Тобто, ти прогорів, а відповідати маю я?, – кліпала та очима.
– Так, люба, це й зветься шлюб.
Жінка не хотіла казати дітям, куди тато вляпався, бо хотіла аби діти були хорошої про нього думки, як-не-як, тато. Тому вона погодилася на все, що той пропонував: продала разом з ним квартиру і переїхала жити в цю комуналку. Тішачись, що матиме свій куточок.
– А я, люба, – казав їй Орест, – буду жити на орендованій. Бачиш, як я вдячний тобі за ті роки, що ми були разом, що купую тобі кімнатку, а сам іду жити на орендовану квартиру. А мені ще треба буде дитину на ноги ставити!
І ось така вся дезорієнтована жінка й прийшла до нас жити, вона так ходила кілька днів, а потім поїхала на свою стару квартиру. А звідти вернулася вже сама не своя і отак і вилила нам душу.
– Я там забула міксер, він старий, але дуже мені зручний. Нові господарі й так його викинуть, а мені треба, бо ж онукам треба якийсь тортик спекти чи що…
І ось вона дзвонить в двері, а їй відкриває нова дружина Ореста, Світлана, вся така розманіжена і щаслива.
– Господи, ніколи не думала, що в такі роки та нема ніякої мудрості, – скривилася вона на бурмотіння Марини про міксер, – Викинули ми все барахло і ремонт почали, щоб все було гарно і зі смаком.
Марина нічого не розуміючи кинулася до Ореста, а той, поблажливо посміхаючись, сказав, що не було ніякого боргу і Марина сама віддала йому всі гроші, тому які претензії.
– Люба, чого ти так на мене дивишся, хіба ти не хочеш аби я був щасливий?
– Але ти мене обманув?
– Трішечки недоговорив і все. Ти ж не хочеш аби про це наші діти дізналися?
І ось вона похнюплена й прийшла до нас та все розказує. Сусідки її гладять, втішають, чай підливають, а я не витримала:
– І ти щось робитимеш?
– А що я можу зробити?, – каже вона і кліпає очима, – Він же батько моїм дітям. Ви уявляєте, яке це для них буде потрясіння?
Я сплюнула і пішла геть. Більше з нею не вітаюся, бо я таких людей, які наче добренькі, на дух не переношу. Замість того аби взяти своє, аби показати чоловікові, що на нього є управа, вона все відкладає на колись, напевно, на Бога. А потім такі люди й на інших перекидають свої сіті, хіба не так? А тепер скажіть мені ви, хіба я не права?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
