Я не витримала вже і набрала таки Маринку. так, я говорила із нею строго, та й маю права. все ж я її мама. Ну скільки вже можна сидіти в тій Німеччині, куди воно годиться? Та й я людина вже старенька, мені поміч потрібна.
Моя донька ще у травні 22-го виїхала із кумою до Німеччини. там у Оля, куми моєї Маринки, майже вся рідня роками проживає. Там дівчат і прийняли і розмістили і на роботу влаштували, аби мали за що жити.
Скажу так, я необхідності у такому від’їзді терміновому не бачила. Ну так, спершу усім було лячно, особливо, коли під столицею стояли. але нині все стабілізувалось більш-менш. У мене багато знайомих повернулось уже. однак, Маринка моя навіть і не планує.
Якось, ніби кордон перетнувши, вона і дитиною мені бути перестала, так виходить. Якось раптом вона і про обов’язки свої забула і про якусь елементарну відповідальність. Вона просто покинула мене напризволяще.
Уже вісім років, як моя мама злягла. Хоч ми її із братом доглядаємо по черзі, але те все дуже вимотує. Я сил не мала і на маму і на роботу. тож довелось звільнитись. аби й самій поруч матері не лягти.
Маринка ж якраз тоді школу скінчила і на роботу влаштувалась, то так у нас і повелось: я біля мами ходжу, а вона на роботу, ну і по дому, що там потрібно.
А тепер її немає. Я вже не кажу про свій дім. то пусте, я підмету, але про їжу. про продукти і взагалі – життя. Маринка лиш триста євро передає і божиться, що більше не може. Мовляв, там у неї діти і вона не в змозі на дві країни жити.
Але ж то не є правдою, бо доня моя уже й у парижі побувала і у Німеччині на ексурсії їздила неодноразово. Щовихідних майже, вона десь. Останній раз скидає мені фото поруч Ейфелової вежі.
Я не витримала і зателефонувала їй. Кажу як є, що я вже на межі і що вона зобов’язана повернутись, бо ж я не із заліза. А вона мені знаєте що каже:
— Мені прикро, мамо, але вчись жити сама. Я твоя доня. а не нянька. Я своє життя влаштовую. а ти своїм займись.
От, так нині діти дякують своїм батькам. про якусь повагу уже й мови немає. А те, що мені 60, що я людину лежачу доглядаю її і не цікавить – я влаштовую своє життя.
Ну, і як мені тепер доні нагадати, що окрім її “хочу” є ще й обов’язки? Не можна от так усе покидати і про все забувати
Головна картинка ілюстративна.
