Марина вже сто років як моя подруга, добра, весела, але щастя не було. Вона сама дівчина висока і в кістці широка, тому їй вже було важко знайти кавалера, то в яку лише прикмету не повіриш, лиш би щастя знайти.
Були у неї чоловіки, які обіцялися одружитися і по кілька місяців у неї жили, смачно їли і добре спали, а потім зникали.
Маринка ж була чудовою хресною моїм дітям, залюбки з ними гралася і мала більше терпіння, ніж я, рідна мати. Мені просто хотілося лягти на диван і спати, а вона й не заперечувала:
– Відпочинь, а я за ними пригляну, – казала і справді, мої зірвиголови з нею сиділи тихенько, мов ті янголятка.
Марина казала, що завжди мріяла аби чоловік був високим і це була її найбільша мрія ще з п’ятого класу.
– Ти знаєш, як це стояти першою на фізкультурі до випускного? А які прізвиська діти тільки не придумують для високих… Я мріяла, що мій хлопець буде високим. Але вперше я поцілувалася з таким коротуном…
Вона це подавала як жарт, але я бачила, що за тим смішним прикрашанням… Я б радо подрузі допомогла, але в мене не було жодного високого чоловіка на прикметі. Мої рідні невисокі, чоловік мій так само, Марині навіть по шию, та й друзі у нього теж такі.
І ось одного дня Марина вся цвіте і пахне:
– Я заміж виходжу.
– Вітаю! Я його знаю?
– Ні, він до нас приїхав по скеруванню на кілька місяців, а тепер залишиться, – щасливо усміхнулася вона, – а все знаєш чого?
– Бо вас звела доля?, – питаю її.
– Ну, якщо доля торгує на ринку тапочками, то тоді так, – засміялася Маринка.
– Що?
– Слухай, я сама не повірила, але є така прикмета, – почала вона.
Отож, пішла Маринка на базар купити продукти, і стала біля столу з різноманітними шкарпетками з оленями і такими тапочками з овчини, вони гарні, але геть не практичні.
– А я так в ноги мерзну, ти ж знаєш, але ж незручно казати, що мені треба сорок другий розмір собі, то я так кручу тапочки в руках, а жінка й каже: «Беріть, беріть, заведете тапочки, то й чоловік на них з’явиться». А я на неї так дивлюся, що вона з мене жартує, а та, ні, ще й навпаки каже, що то така прикмета є і вона так заміж вийшла і я так вийду. «Бачу, що ти сама, то бери такі, які б хотіла для чоловіка». А я ж і вірю, і не вірю, думаю, візьму сорок п’ятий, то мені теж підійдуть, буду в них ходити. Та й купила.
І ось вона купила ті тапочки та й іде додому, а назустріч їй цей Василь.
– Високий, розумієш? Високий!!! Я на нього дивлюся, він на мене і з усього маху він головою об ту вивіску. Я тоді до нього чи все з ним гаразд та й отак познайомилися. А, коли я його до себе привела, то він знаєш що сказав?
– Що?
– Сказав, що мерзне в ноги і чи нема у мене теплих тапочок.
– Та ти що, – протягнула я.
– Так і знаєш що?
– Що?
– Вони йому ідеально підійшли!
Ми обійнялися і від щастя так рюмсали.
Вони просто чудова пара і закохані, одразу видно й без тих прикмет. Єдине, в яку я прикмету вірю, то в таку, що матиме Марина хлопчика, бо дуже вже на обличчя гарна. А ви вірите у прикмети?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
