Між нами з чоловіком давно нема любові, але й поваги теж немає. Діти дорослі і те, що нас тримало разом, їхнє благополуччя та здоров’я, відійшло на інший план.
Нам лиш за сорок п’ять, а жити далі ось так я не хочу. Звичайно, що тут почнуть говорити, що так всі живуть, але ж чого так всі живуть?
Ми з Віктором одружилися на останньому курсі університету, вірили, що будемо любити один одного до сивого волосся, але…
Я не знаю чи він мене зраджує чи ні, але я б навіть втішилася, бо мала б привід сказати йому «прощай».
Як жили? Та так які усі – відкладали та економили, все чекали, що скоро буде краще. А при цьому не раз висловлювали один одному взаємні обвинувачення, кололи словами та тижнями не говорили.
Я ось це пишу і не знаю чи взагалі любив мене мій чоловік. Чи чоловіки взагалі вміють любити? Я от не знаю.
Живу поруч з ним, варю йому їсти та прибираю за ним, щось питаю про роботу і все. На цьому й все спільне подружнє життя.
Знаю, що маю десь поїхати і відпочити від цього всього, але єдиний теперішній варіант – це в село до мами.
А там…
А там є чоловік, який мене любить… Всі ці роки я старанно робила вигляд, що нічого не розумію і не здогадуюся, що він мене любить, але зараз, зараз мені спадає на думку зовсім інша поведінка.
Звичайно, що я не хочу з ним щось крутити, бо я ж одружена жінка. Але мені приємний сам факт того, що я не порожнє місце для когось. Що мої очі шукають, що мою усмішку цінують, що хочуть просто побути біля мене і пригадати наше шкільне минуле.
Я знаю, що коли туди поїду, то можу не вернутися.
І що тоді буде – ось що мене тривожить.
Думка мого чоловіка мені не надто цікава, бо не думаю, що він взагалі щось помітить. Хоча ні, помітить, що немає вчасно поданої страви та чистої сорочки і випраних шкарпеток. Дмуаю, перше, що він зробить – це зателефонує і спитає, як загрузити пральну машину. Але не спитає де я і чого так довго не приїжджаю.
Але от діти – як вони відреагують? Може, будуть злитися чи стануть на сторону Віктора? Ще чого доброго образяться і не захочуть мене бачити. Що я тоді буду без них робити, якщо вони – сенс і мета мого життя?
Звичайно, мама й тато теж обуряться, але вони завжди були не високої думки про Віктора, тому вони радше будуть злитися, чого я раніше не зійшлася з Михайлом…
– То треба було в місто пхатися та нам того Вітю за зятя брати, що нічого людського не міг допомогти? А тепер, дивися, прозріла!
Якось так скажуть.
Щодо свекрів, то вони теж мені добряче нервів попсували, тому радо забудуть про моє існування.
– Слава богу, Віктор нарешті знайде собі достойну жінку, – десь так скаже свекруха.
Або навпаки, радо прийме його в себе дома і буде готувати його улюблені пельмені.
То що тоді робити? Далі жити так, як живеться і скоро на цвинтар чи щось змінити в своєму житті?
Ось цей перший крок зробити й найважче.
А ще..
Коли Михайло більше мене не любить? Більше не шукає моїх очей та не дивиться на мою усмішку? Не хоче зі мною говорити про наше майбутнє, бо все хороше з нами сталося в минулому?
А я прийду вся така – я нарешті пригледілася до тебе і давно прозріла, що ти мене любиш, то давай нарешті жити разом.
А він скаже, що йому просто так подобається і я все собі придумала…
Що ж мені робити зі своїм життям, коли так жити вже не хочеться, а хочеться того омріяного щастя… Воно ж має колись настати?
Фото Ярослава Романюка.