fbpx

Я не знаю, що таке бути «за кам’яною стіною», поняття не маю, хоч вже й шістдесят на носі. Завжди я мала вирішувати свої проблеми сама. А від чоловіка чула лиш одне – поради і зауваження.

Його улюблена фраза «а я ж тобі казав, а ти мене не слухала, то тепер сама й вирішуй».

Спочатку я була молода і не дуже в мене було проблем, бо я сама на себе заробляла, жила в гуртожитку і горя не знала. Але далі стукнуло мені в голову вийти заміж. весілля як такого не було, просто розписалися та зі свідками в кафе посиділи. Мама моя подивилася на жениха, похитала головою і подалася в село, залишивши нам квартиру.

Квартира на останньому поверсі і влітку спека, а взимку холод, в дощ затікає. Не квартира, а мрія.

– Я ж тобі казав. що квартира на такому поверсі не вигідна, затікає зверху, а ти вперлася, що будемо тут жити.

– Але ж де ми маємо жити?

– Не знаю, але з дахом ти тепер вирішуй сама, я ж тобі говорив.

Вже біжу я в ЖЕК і даю заявку, пильную майстрів, відпрошуюся з роботи, щоб квартира була відкрита. Далі батареї перестали гріти.

– А я тобі казав, що на останній поверх поганий напір, а ти всі мої гроші на ремонт вбухала, от тепер і вирішуй!

Знову біжу в ЖЕК, проте ні обрізка, ні продувка не дають нічого, а наша маленька дитина мерзне. Я тоді ноги в руки і давай бігати по інстанціям щодо автономного опалення, з одного кінця міста та в другий, а далі так само з майстрами. Чоловік лише головою хитав, що з цього нічого не вийде, але ж гроші не його.

– Бери з дитячих грошей, – каже мені, – Бо це марна трата грошей. В цій панельці жити неможливо!

– А де жити?

– Я ж кажу – треба їхати у велике місто і там жити, там більше перспектив для всіх.

Коли були проблеми з успішністю дитини чи її поведінку, то так само була винна я, адже він мені казав її по-іншому виховувати, а тепер от, пожинай плоди.

Коли були проблеми зі здоров’ям, то те саме:

– Я тобі казав, як має бути, а ти мене не слухала. То тепер сама й вирішуй…

Часу на те аби подумати, що всі мої проблеми почалися після того, як я вийшла за нього заміж, я не мала. Та й якось не доходило до мене, що треба припиняти шлюб, адже як до чоловіка приколупаєшся, він же мені радить як краще, а я його не слухаю, то я й винна. Все ж логічно.

І ось телефонує він мені, що ожеледиця і він упав на льоду.

– А чого ж ти не ходив повільно, – кажу я йому, – я ж тобі казала, що не вулиці скло.

– Мені треба аби ти прийшла і мені допомогла.

– Слухай, Миколо, давай ти вже якось сам встанеш, як сам і впав.

– Я не можу!

– Ти ж чоловік, ти справишся!, – сказала я і поставила слухавку, – на наступний раз купиш собі взуття, яке не ковзається.

На тому кінці чоловік ще щось репетував, але я поклала слухавку. У нас кожен в родині має вирішувати проблеми самостійно, так він мене вчив, то чого тепер до мене телефонує.

– Віро, мені ставлять гіпс. Може по мене Славко приїхати?

– Для цього є таксі, Славко не має вирішувати твої проблеми. Ти ж його не вирішуєш.

Приїхав на таксі, ледве доліз до дверей, чого ображено втупився в стіну і не йде їсти. дивно. Нічого ж особливого не сталося, ми ж ним навчені до такої поведінки. То в чому ж проблема, щоб аж так емоційно реагувати? Не розумію.

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page