З Катею ми вчилися в одному класі, коли ж я подалася в місто, щоб вийти в люди, то вона продовжувала жити в селі і закінчила кулінарне, щоб мати роботу вдома.
Далі вийшла заміж і я, і вона. Але щось не пішло життя Каті з Юрком, почав він в чарку заглядати. А вона його й за двері і то все так спокійно, наче нічого надзвичайного й не відбувається. Ось був у неї чоловік, а тепер нема і що кому до того?
Мені б самій не раз хотілося свого провчити, але ж де? Мама он як переживає аби ми не розійшлися, все каже мовчати та догоджати.
Але, коли з Катею й та пригода сталася, то я вже була певна, що вона й на люди не вийде. Ага.
Отож, працювала Катерина в місцевому кафе, придалася хіба на тоді, коли поминки треба робити, а так бутерброди робила місцевим гультіпакам і треба було для того чотири роки вчитися?
І ось прийняла вона до себе чоловіка, він товар возив по магазинах і до їхнього кафе часто заглядав. Сказав, що розійшовся з жінкою і тепер сам. А та його й прийняла до себе.
Почали вони отак жити, Катя крутиться навколо нового чоловіка та частує його, вже й до зими вони разом дожили. Далі порося вони попорали та накрутила паштетів, тушонок, сальтисонів, сала закрила, щоб було коханому, що всю зиму їсти.
І тут почала вона помічати, що пропадає тушонка і все інше. А до неї, одної, часто хтось і залазив в сад чи на городі моркву покрасти, але ж з хати? Вона думала на сусідів, бо за ними таке вже водилося, але далі почала позирати на свого нового коханого. І отак вона його в погребі з банками й застала.
Та ніхто б про це й не чув, якби таке зі мною сталося, але ж то Катерина – на всю вулицю славила свого кавалера та віником мела.
То вже потім їй донесли, що у нього чи не в кожному селі така жінка є, в якої й переночувати можна і нічого не робити.
Думаєте Катерина місяць з хати не виходила? Ні, ще й реготала до сліз з тієї ситуації, описувала, який був вираз обличчя в кавалера, коли її мітла мела перед носом.
– З ким не буває, – казали на те люди.
Я ж не могла начудуватися, що моя мама теж така поблажлива, коли щодо мого щастя, то боже збав в когось поради питати чи на люди винести.
Але й це не кінець історії, бо вже бачимо ми Катю, як вона солоні огірки банками мете та тільки ґудзики на плащику відщіпає.
– Що будеш робити, – питала її я, коли зайшла не надовго.
– А що? Моя дитина і мені радість.
– А ростити як будеш?
– Я ж таку професію маю, що я прогодую, не переживай.
І знову так собі все легенько, спокійно ще й потім хвалиться, що дитинка теж дуже спокійна, що вона клопоту з нею не має.
– На зміну вийду, залишу її з мамою, то вона й не плаче, – розказує всім, – чимось одним забавиться і може годинами отак сидіти.
І що б ви на таке сказали? Така собі невидна жінка, одна з дитиною і тому тішиться, що не дасть дитині ні гарну освіту, не купить їй квартиру в місті, не справить пишне весілля. Я маю дітей, то я вже про таке наперед думаю, а тут просто живе одним днем і все. Тому я й питаю – це такий характер чи то вона просто знає щось таке, чого не знаю і не розумію я?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота