Не скажу, що я молодою заміж вийшла, але вийшла вже така на дітей налаштована, думала, що чим їх більше, тим сім’я буде міцнішою. Тим більше, що чоловік був при грошах і дітей можна було на що ростити. Але потім виявилося, що чоловік мій гроші не вмів заробляти, а вмів лише витрачати. Він продав квартиру своєї бабусі аби справити на мене враження. А я тоді ще так тим пишалася, мовляв, он яка я, що на мене цілу квартиру не пошкодували.
А далі вже я пошкодувала.
Діти пішли одне за другим, грошей нема, чоловік вічно невдоволений, що все не так, як він собі уявляв і почав ще й гуляти, замість того аби приносити до хати гроші, він їх відносив на гульки.
А гарний мій Роман був і зараз гарний, як від такого відмовишся? Тоді я дітей в ясла сама на роботу, щоб якось жити, щоб чоловікові шмат м’яса плавав в борщі і на бутерброд з ковбасою вистачало, а ми якось попри нього.
Я все відкладала той момент. Коли вкажу чоловікові на двері і до відкладалася до цих років. все себе тішила, що далі буде легше, головне аби діти в школу пішли, далі аби діти школу закінчили, далі, щоб поступили, далі, щоб заміж вийшли.
І так мені за роботою й вік минув, в мене не лише руки зашкребли, але й душа і бажання, бо все крутилося у мене над дітьми і моєю сім’єю.
І ось ми лишилися в квартирі лише удвох. Діти роз’їхалися, а я дивлюся на свого чоловіка і себе питаю, що ж я таке зі своїм життям натворила, що його наче у мене вкрали і йому додали.
Роман не крився з тим, що приходить додому лише аби я йому речі перепрала і їсти приготувала, а далі він знову по своїх пасіях піде, а я вдома то вишиватиму щось, то в’язатиму і слова йому не скажу.
Раптом я почула, як скрипнули двері в шафу, де я тримаю гроші.
– Ти що, у мене гроші береш?, – здивувалася я щиро.
– А що тут такого? Тут і мої є!
– Ні, там твоїх точно нема, – кажу і мене всю в холодний піт кидає, – Постав гроші.
– І не подумаю.
Чоловік поставив гроші в кишеню і байдуже пройшов повз мене, мов я була порожнім місцем. Але я давно таким місцем була, бо я ж все життя з ним дозволяла з собою так чинити. І не могла нічого змінити, бо я до цього звикла, тому вчинила так, як і завжди – зробила вигляд, що це не зі мною відбувається.
Він пішов а я перерахувала гроші і їх було негусто. Якраз для того, що я задумала, вистачить. Я змінила замки і викинула Романа зі свого життя разом з його одягом. Він щось казав, що я за ним буду жаліти, але він дуже помиляється, бо я жалію, що не зробила цього раніше. І чому ж?
Хто мені заважав це зробити після року шлюбу чи десяти?
Тепер я вчу доньок і онучок, що не треба все життя чекати, що людина зміниться, бо цього не станеться, а життя мине. «Надія вмирає останньою», але вона таки закінчується, навіть в п’ятдесят років, коли ваша половинка ще дуже гарно виглядає. Головне аби ви нарешті почали жити, хай в такому віці, що й я.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
